Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

Тут я згадав, що Дюбрей мене слухає. Тож треба було рушити назустріч долі.

— Дайте приміряти ось цей, — сказав я, показуючи на годинник із каучуковим браслетом.

Вона вдягла білу рукавичку — немов відбитки її пальців могли зашкодити красі виробу — і обережно тримаючи годинника кінчиками пальців, простягнула мені. Мені було навіть незручно брати його голіруч.

— Це наша новинка. Кварцовий механізм, сталевий корпус, функція хронометра, три типи лічильника.

Кварцовий годинник… Навіть не справжній годинниковий механізм… Тих кварцових годинників за ціною менше від десяти євро на ринках — тисячі…

Я ладнався вже його надіти — аж раптом усвідомив, що на руці в мене вже був мій власний годинник. Я зашарівся від сорому. Не можна було показувати мій дешевий пластиковий годинник, захований під манжетою піджака… Я різко зняв його, вочевидь, незграбним жестом, прикривши долонею, і швиденько запхав до кишені, щоб вона його не побачила.

— Можна покласти його на полицю, — сказала вона удавано дружнім тоном.

Я був упевнений, що вона помітила, як незручно я почуваюсь, і бажала тим насолодитися. Я відхилив її пропозицію. Обличчя мені палало. Аби ж тільки не зчервоніти… Я схопився за перше, що впало мені в очі, щоб відвернути її увагу від себе:

— Як довго працює батарейка?

Водночас мій сором досяг апогею. Я ж, мабуть, перший клієнт за всю історію Cartier, який поцікавився строком служби якоїсь батарейки. Авжеж, такі дрібнички тут зазвичай нікого не цікавлять.

Продавчиня помовчала мить, немов даючи мені час усвідомити, наскільки моє запитання недоречне, аби тортури сорому достатньо глибоко опалили мене. Мені ставало дедалі гарячіше.

— Один рік.

Мені конче треба було заспокоїтися, зорганізуватися. Я щосили намагався оговтатися, із фальшивою цікавістю втупившись у перший-ліпший годинник. Я взяв його та швиденько надягнув на зап’ясток — силився удати, нібито я звик до дорогих речей; спробував так само швидко його застібнути — аж раптом металева подвійна застібка заблокувалася: мабуть, неправильно склав її. Я похапцем її розкрив і ще раз спробував, ще й трохи притиснувши, але застібка заблокувалася ще гірше.

— Застібка складається в інший бік, — сказала вона мені так, наче цілком викрила мої наміри. — Дозвольте…

Я потонув у соромі, голова мені кипіла. Я злякався, що краплі поту впадуть просто на стіл — і відхилився на кілька сантиметрів, аби уникнути того найвищого приниження.

Я простягнув їй руку, почуваючись утікачем, який здався і простягає руки поліціянту, щоб той надягнув наручники. Вона, ніби не помічаючи моєї незручності, легким рухом застібнула годинника.

Граючи роль естета, що оцінює вигляд дорогої речі, я відвів руку й почав роздивлятися годинник під різними кутами.

— Скільки він коштує? — спитав я так невимушено, наче ставлю це запитання мало не щодня.

— Три тисячі двісті сімдесят євро.

Мені здалось, що почув у її голосі гидке задоволення, яке подекуди виявляється в ницих екзаменаторів, коли вони оголошують, що ви провалили іспит і не бачити вам чи то диплому, чи то водійського посвідчення.

Три тисячі двісті сімдесят євро — за кварцовий годинник у стальному корпусі з каучуковим браслетом… Мені кортіло запитати її, чим це відрізняється від китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звісно, оцінив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомість ця завелика ціна — неосяжна, як на мене, — на диво, дала мені трохи полегшення: очевидна невідповідність руйнувала магію всесвіту розкоші та мою повагу до того всесвіту.

— Хочу поміряти он той, — сказав я, показавши на інший годинник і знімаючи із себе попередній.

— Tank, французький, дизайн 1917 року. Механіка з автозаводом, калібр Cartier 120.

Я надягнув його.

— Непоганий, — сказав я, дивлячись на нього і ніби вагаючись.

Отже, поміряв уже два. Скільки ще треба було поміряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися, коли у вусі пролунав голос Дюбрея, ще чіткіший, ніж досі:

— Скажи їй, що це все — дріб’язок, і вимагай подивитись годинники із золота!

— Оцей ще хочу подивитися, — сказав я, ніби геть не чув його.

…То буде вже третій…

— Скажи їй…

Я закашляв, аби перекрити його голос. Який то матиме вигляд, якщо вона його почує? Я подумав, що маю вигляд мало не злодія, який тримає зв’язок зі спільником, що чигає на вулиці. Камери спостереження, безперечно, уже зафіксували мій навушник. Я знову почав пітніти… Конче треба було якнайскоріше завершити завдання.

— Навіть не знаю. Усе ж таки, мабуть, я гляну на моделі із золота, — сказав я неохоче, зі страхом, що вона не йме мені віри.

Вона швидко зачинила шафку вітрини.

— Ходіть за мною.

Мене не полишало неприємне відчуття, що вона недбало мене обслуговувала, — геть на мінімумі, який від неї вимагався. Вона ж, безперечно, знала, що лише гаяла свій час. Я йшов за нею, крадькома оглядаючи все навкруги. Мій погляд перетнувся з одним із молодиків у темному костюмі, який до цього відчиняв мені двері. Авжеж, той охоронець у цивільному. Звісно, й дивиться він на мене мало не з підозрою.

Ми увійшли в іншу, більш простору кімнату. Там уже було кілька клієнтів. Вони вирізнялись від тих перехожих, що ходять вулицями. Вони наче з’явилися тут із нізвідки. Продавчині снували кімнатою, немов безшумні привиди, зберігаючи святість місця.

Я інстинктивно помітив маленькі камери, установлені в ключових точках. Мені здавалося, вони всі прикуті до мене і повільно повертаються, аби стежити лише за мною. Я похапцем витер лоба рукою і силився дихати глибоко, аби заспокоїтись. Треба було утамувати свій страх, водночас із кожним кроком наближаючись до колекції речей, якими користуються мільярдери, якими я начебто цікавився і які нібито був здатний придбати.

Ми зупинилися перед однією з елегантних шафок.

Перелік моделей із золота був ширший. Продавчиня показувала годинники через горизонтальну вітрину.

— Мені подобається ось цей, — показав я на масивний годинник із жовтого золота.

— Модель Ballon bleu, корпус із жовтого золота, вісімнадцять каратів, золота коронка, оздоблена блакитним сапфіром кабошон[4]. Двадцять три тисячі п’ятсот євро.

Здавалося, вона анонсує ціну з наміром повідомити, що моя кишеня таку модель точно не потягне. Вона ж бавилась зі мною, спокійнісінько принижувала.

Мене це зачепило… викликало в мені потребу зреагувати, вийти із заціпеніння.

Вона ж була впевнена, що, чіпляючи мене подібним чином, мало не послугу мені робила.

— Я хочу його поміряти, — сказав я так сухо, що аж сам собі здивувався.

Нічого не відповівши, продавчиня послухалась, а я, побачивши, як вона виконує моє бажання, раптом відкрив у собі геть нову