Читати книгу - "Талiсман"

— Ти її так називаєш? Срібна Леді?

— Агась. — Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. — Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

— Трохи лівіше… — прохрипів Спіді. — Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

— Боже правий, ну хіба ми не круті?

— Ну раз ви так кажете, — усміхнувся Джек.

— Кажу! О так! — Спіді потягнувся до задньої кишені та витяг звідти темно-зелену пляшку. Він відкрутив закривку, ковтнув — на мить Джек відчув дивну впевненість: він може бачити крізь Спіді. Чоловік ставав прозорим, ефемерним, наче один із привидів у серіалі «Топпер»[34], що крутили на одній з інді-станцій у Лос-Анджелесі. Спіді зникав. «Зникав, — міркував Джек. — Чи переходив у інше місце?» Але це була ще одна ідіотська думка; вона не мала жодного сенсу.

Тоді Спіді знову став таким же чітким, як і раніше. Очі просто зіграли з Джеком злий жарт, миттєва…

Ні! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут!

…галюцинація.

Спіді уважно подивився на нього. Явно вирішив простягнути пляшку Джеку, тоді ледь помітно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Він повернувся до огляду Срібної Леді, яка знову стала на своє місце на каруселі. Тепер залишалося тільки надійно закріпити її болтами. Чоловік усміхався.

— Ми круті, найкрутіші, Джеку-Мандрівнику.

— Спіді…

— Усі вони мають імена, — промовив Спіді, повільно обходячи навколо обертальної платформи каруселі; його кроки гучно відлунювали у величезній будівлі. Зверху, в затінку перехрещених балок, тихо перемовлялися сільські ластівки. Джек ішов за негром. — Срібна Леді… Північ… а ось цей чалий — Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллі.

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

— Спід з вогнем кохання гралась… І Білл Мартін її вбив, розкажу, що сталось[35]… Гай-гай. Поглянь, як вони літають! — Він зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознішав. — Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своєї матері, Джеку? Її та тої, іншої, жінки, про яку я тобі розповідав?

— Я… — «не знаю як» хотів він сказати, але голос усередині нього — голос, що прийшов з тої, раніше замкненої, кімнати, з якої вранці виринула згадка про двох чоловіків, що намагалися його викрасти — владно зріс: «Ти чудово все знаєш! Тобі, можливо, для початку знадобиться Спіді, але ти все знаєш, Джеку. Знаєш».

Він гарно знав цей голос. Це був голос його батька.

— Я спробую, якщо ви розкажете мені як. — Голос хлопчика звучав нерівномірно: то вищав, то нижчав.

Спіді пройшов залою до дальньої стіни — великої, заокругленої, складеної з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примітивно, але з дикою енергією) коней, що кудись мчали. Джекові стіна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабінеті Морґана Слоута, коли вони з матір’ю були там востаннє; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гніву).

Спіді дістав величезне кільце з ключами. Він перебирав їх, геть занурившись у власні думки, потім знайшов потрібний і вставив його у навісний замок. Витягнув вушко з гнізда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловік відштовхнув стіну вбік по рейках. Чарівно-яскраве сонячне світло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Відблиски води м’яко затанцювали по стелі. Вони зі Спіді дивилися на неймовірний океанічний краєвид, що простягався перед наїзниками Каруселі з «Дивосвіту Аркадії» щоразу, коли Срібна Леді, Північ та Скаут несли їх повз східний бік круглої будівлі, у якій стояла карусель. Легкий океанічний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба.

— Краще, щоб було вдосталь сонячного світла, якщо ми хочемо про це говорити, — сказав Спіді. — Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрівнику, і я розкажу тобі все, що зможу… хай і не все, що знаю. І хай Бог милує дізнатися тобі коли-небудь усе.

3

Спіді говорив лагідним голосом — таким м’яким і заспокійливим, що він був для Джека, наче добре вичинена шкіра. Джек слухав, часом супився, часом витріщався.

— Пам’ятаєш ті штуки, які ти називаєш Дивовиддям?

Джек кивнув.

— Ці штуки — не сни, Джеку-Мандрівнику. Ані денні, ані нічні. Те місце — реальне. Або принаймні доволі реальне. Багато в чому відрізняється від цього, але реальне…

— Спіді, моя мама каже…

— Зараз це не має жодного значення. Вона не знає про Території… хоча, в якомусь сенсі, вона таки про них знає. Бо твій таточко… Він знав. І той, інший, чоловік…

— Морґан Слоут?

— Ага, гадаю. Він знав також. — Потім Спіді таємниче додав: — І я знаю, хто він там. Хто ж як не я? Хтоооооооо?

— На картині у твоїй комірчині… не Африка?

— Не Африка.

— Не брешеш?

— Не брешу.

— І мій батько бував у тих місцях? — спитав хлопчик, але в душі вже знав відповідь — відповідь, яка кидала світло на стільки речей, що не могла бути неправдою.

Але правда то була чи ні, а Джек іще не знав, наскільки в усе це вірити. Магічні землі? Хворі королеви? Це вселяло в нього тривогу. Вселяло тривогу за власний здоровий глузд. Чи ж мати не повторювала йому знову і знову, коли він був маленьким, що він не повинен плутати Дивовиддя з тим, що по-справжньому справжнє? Вона була дуже суворою щодо цього та трохи лякала Джека. Можливо, гадав він тепер, вона й сама боялася. Чи могла вона так довго жити з батьком Джека і нічого не знати? Джек так не вважав. Можливо, міркував він, вона знала небагато… саме достатньо, щоб боятися.

Збожеволіти. Ось про це вона завжди казала. Люди, які не відчувають різниці між вигадками та дійсністю, божеволіють.

Але його батько знав іншу правду, хіба ні? Так.

Він та Морґан Слоут.

«У них є магія, так само, як у нас