Читати книгу - "Сад спочилих котів"

ледь прочинені. Ми так накурили, що дим від цигарок витіснив би вугільний, якби той линув знадвору. Нас зібралося вісім осіб. Ми обговорювали книжки та статті, сперечалися. Аж раптом я звернув увагу, що італійська сім’я, яка мешкала по сусідству, щось розглядає на вулиці біля ліхтарного стовпа. Італійці нагиналися, придивлялися додолу, випрямлялися й розмовляли, знову нагиналися, знову придивлялися.

Я занепокоївся. Мій кіт гуляв надворі. Може, з ним щось скоїлося? Я вийшов у садок. Дві жінки, одна — літня, друга — молода, стояли трохи позаду й дивилися. Тим часом чоловік молодиці навіщось длубав довгим дрюком землю. Я не міг нічого розгледіти, оскільки кінець дрюка ховався за муром. Отже зачекав. «Годі!» — озвалася потім молода жінка. Літня кивнула головою. Чоловік, ніби закінчивши якусь важливу справу, узяв руки в боки. Вони досі дивилися додолу. Потім усі троє зненацька здригнулися. Щось викинулося на мур і завмерло. Я глянув разом із ними. То був їжак. Імовірно, їжак, якого я бачив тієї ночі. Я вирішив, що не буває історій, у яких за чотири ночі в одному й тому ж кварталі зустрінеш двох різних їжаків. Мою оповідку можна було написати, вирішивши тільки так… «Мамо, дайте вашу хустину, — попросила молода жінка літньої. — Немає іншої ради, окрім як… Нам треба обмотати й зв’язати його». Чоловік штрикав їжака дрючком, щоб той і далі згортався в клубок та не втік; затим, і далі штрикаючи, перевернув на спину. Вони так могли легко вбити їжака. Як і цілком очевидно: щойно, власне, це й намагалися зробити. Навіщо їм його вбивати? «Облиште! — закричав я. — Per favore! Облиште тварину!» Напевне, мій голос прозвучав надто дивно. Жінки зиркнули на мене; чоловік, завагавшись, ще раз торкнув їжака дрюком. «Ну-бо, Рензо, зостав його, годі, годі!» — загукала молодиця; взяла літню жінку під руку, і вони обидві пішли, відвертаючи від мене очі. Чоловік знехотя подався за ними. «Хай йому грець! Такий суп могли зварити!» — буркнув він. Я аж оторопів. Про суп із їжака я навіть не додумався б. Тож вилаявся услід італійцям їхньою ж мовою. Але ті вже мене не почули. Чому й порадів. Їжак, що потрапив на міські вулиці, не вартий лихих слів. Звідки тим людям знати, що я з ним заприятелював?

Перевернутий на спину їжак, заледве відчувши, що небезпека минула, спочатку заборсався. Потім, угамувавшись, незбагненним чином скотився з муру додолу. Мабуть, він упав долілиць, бо, блискавично промайнувши під ліхтарем, побіг на протилежний бік тротуару. Зник з очей.

Ми трохи поговорили про їжака. Я розповів, як зустрів його тієї ночі. Відтак перейшли на інші теми.

То був їжак, про якого ще напишуть. Або ж після цього могли написати. Безсумнівно, він побачив світу; на його долю випало чимало пригод. Він заслуговував на ціле їжак-наме.[10]

Можливо, тому, що кінець їжакових мандрів прийшовся на каструлю для супу, я не захотів тієї ночі ставити себе на його місце. Я вирішив, що їжак-наме так не пишеться та, не задумуючись над двома різними смислами цього умовиводу, заснув.

Через кілька днів я розповів про їжака в листі до Франсуа. Дитя Парижа, він, либонь, досі не побував і в Африці. Хоча я не знаю, чи є їжаки в Африці та чи вештаються вони саванами, але ще не чув і не бачив, щоб вони тинялися паризькими бульварами. «Напиши-но про це», — прийшла від нього відповідь.

Писати було й добре, і приємно: як їжак подався у світ; що розповів би, якби повернувся до рідного гнізда — я повинен був те все розкрити.

Поміркувавши, я дійшов висновку. Їжак розповість про таке:

Вирушивши в дорогу, я не втримався. Коли б іще мені випала така нагода? Окрім того, потім я збагнув: це і є смак мандрів. З одного боку — у тебе болить душа за покинутих, з другого — аж до спазм у животі відчуваєш їжаків, до яких треба повернутися. За цим усім відкривається дорога, простір, світ…Ти не марнуєш часу, цінуєш кожну мить, з другого ж боку, як-не-як, повертаєшся зі своїх подорожувань додому… Гаразд, я казав — нагода… Я вже знав, що більше не побачу батьків. Всі три доби, які провів у них, я не міг заснути від страху, не міг бодай на хвилину вилізти надвір, щоб подихати свіжим повітрям. Їхній двір був найнебезпечнішим місцем у світі. Одного дня, можливо, якийсь кіт чи пес, а можливо, ні; утім, неодмінно хтось із людей зауважить їх, спіймає та роздере на шматки. Або ж з’їсть, або викине з домівки на купу виритої землі. Навіть якщо цього не станеться, їхнє серце довго не витримає життя в такому страсі й швидко зупиниться. Я вже не застану їх живими, хай і вибрався б туди ще раз…

Отоді я вирішив не повертатися додому, поки трохи не помандрую. По суті, ще тієї ночі, коли вирушив у дорогу, цебто коли вибрався зі свого гнізда, я зразу вийшов на проспект попереду замість того, щоб прослизнути на ділянки під забудову, які позаду нас. Таким чином я вже подовжив свою подорож на півночі. Мені треба було дістатися житла матері до появи місяця, я ж зробив це з першими сонячними променями, хоча біль почав пронизувати мені не тільки очі, а й серце. Я й не здогадувався, які небезпеки чатують на мене поблизу маминого гнізда, але ж рідні любили мене та, виливаючи душу, ридали ридма. Дорогою мені попадалися й люди, і машини, які вмить з’являлися, умить щезали, лунав гуркіт, і світло так засліплювало очі, що паморочилася голова. Добряче наблукавшись цим проспектом, я врешті збагнув, що не туди потрапив, тож подався знову попід деревами, кущами та загорожами до материного гнізда. Проте мені не хотілося повертатися тією ж дорогою, ще й тим самим проспектом. Я й налякався того великого проспекту і прагнув побачити інші місця. Але де ховається справжня небезпека, їжак ніколи не знає. З тобою анічогісінько не скоїться там, де оберігався, однак усе довкола місця, куди добираєшся заради мами, аж кишить істотами, що шикуються в чергу, аби вбити їжака. Я мав пройтися й іншими вулицями, пізнати усіх своїх ворогів. Якби вони напали на мене та вбили, то ніколи до вас не повернувся б. Та й ви тепер гадали б, як зарадити скруті. Певна річ, я не з тих, що пруть напролом… Я мав стерегтися. А якби зустрівся віч-на-віч зі смертю, то оборонявся б і зійшовся