Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

«Любий тату!

Радий був одержати Ваш щедрий дарунок: він означає, що Ви не такої про мене поганої думки. Повертаю його, але якщо ви вважаєте за можливе вкласти ці гроші для нашого хлопчика (ми звемо його Джоллі), який носить наше ім'я і прізвище, я буду дуже вам вдячний.

Від щирого серця сподіваюся, що ви, як завжди, при доброму здоров'ї.

Ваш люблячий син Джо».

У цьому листі весь хлопець. Він завжди був поштивий. Старий Джоліон відписав йому:

«Любий Джо!

Ця сума (500 ф. ст.) записана в мої книги на ім'я твого сина, Джоліона Форсайта, і відповідно зростатиме на п'ять процентів. Сподіваюся, що в тебе все гаразд. Нині я почуваю себе добре.

З любов'ю твій відданий батько Джоліон Форсайт».

І щороку першого січня він додавав сотню фунтів та проценти. Сума зростала — наступного нового року на рахунку буде тисяча п'ятсот фунтів з лишком. Навіть висловити важко, яке задоволення давала йому ця щорічна фінансова операція. Проте листування між ними припинилось.

Незважаючи на любов до сина, незважаючи на інстинкт, почасти природжений, почасти, як у тисяч інших людей його класу, набутий у процесі безнастанної ділової практики і спостереженні за нею, інстинкт, що примушував старого Джоліона оцінювати поведінку людей, виходячи з наслідків цієї поведінки, а не з власних принципів, — у глибині його серця ворушився неспокій. За таких обставин син повинен був покотитися вниз: закон цей стверджувався в усіх романах, проповідях і п'єсах, що їх старому Джоліонові доводилось читати, чути чи бачити.

Коли він одержав від сина свій чек, йому здалося, що світовий лад десь порушився. Чому син не покотився вниз? Але хто міг йому те пояснити?

Певна річ, він знав — сказати правду, сам розвідав, — що Джо живе в Сент-Джонс-Вуді, що він має будиночок з садом на Вістарія-авеню, що дружину свою виводить у товариство — товариство те, мабуть, непевне — і що в них двоє дітей: хлопчик Джоллі [2] (зважаючи на обставини, старому Джоліонові це ім'я видалося цинічним, а він і побоювався, і не любив цинізму) і дівчинка Голлі, що народилася вже після одруження. Хтозна, як воно живеться синові. Він узяв готівкою капітал, успадкований від діда — материного батька, — і пішов до Ллойда страховим агентом; окрім того, він малював картини — акварелі. Старий Джоліон знав про це і тайкома купував їх час од часу, відтоді як одного разу побачив у вітрині комісійної крамниці краєвид Темзи, під яким стояв синів підпис. Він вважав ті картини поганенькими і не вішав їх через підпис, а зберігав у замкненій шухляді.

І тепер, у цій величезній оперовій залі, його охопило непереможне бажання побачити сина. Він пригадав ті дні, коли брав його, малого хлопчину в брунатному полотняному костюмчику, і гойдав на колінах; ті часи, коли він бігав поряд із поні, навчаючи сина їздити верхи; той день, коли він уперше відвіз його до школи. Син був такий милий, любий хлопчик! В Ітоні він, може, набрався надміру тих вишуканих манер, що їх, як було відомо старому Джоліонові, набувають лише в таких місцях і за чималі гроші; але він завжди був товариський хлопець. Завжди тримався по-товариському, навіть після Кембріджа, хоч, може, й трохи стримано, знаючи, що здобув значні переваги. Старий Джоліон ніколи не змінював свого ставлення до закритих шкіл та університетів; він зберіг зворушливу пошану і недовіру до системи освіти, пристосованої для потреб привілейованої верхівки, системи, перевагами якої він сам не удостоївся скористатись… Тепер, коли Джун поїхала й покинула чи майже покинула його, зустріч із сином принесла б йому розраду. Почуваючи себе відступником перед своєю родиною, своїми принципами й своїм класом, старий Джоліон зосередив погляд на співачці. Бідолаха, безталанна бідолаха! А Флорестан — справжнісіньке вайло!

Опера скінчилася. Які тепер невибагливі слухачі!

Опинившись на вулиці серед юрби, він перехопив кеб з-під самісінького носа огрядного і значно молодшого за нього джентльмена, який уже вважав той кеб своїм. Дорога його пролягала через Пел-Мел, і на розі, замість того щоб поїхати через Грін-парк, кебмен звернув на Сент-Джеймс-стріт. Старий Джоліон просунув руку у віконце (він терпіти не міг, коли його везли не тією дорогою, як завжди); проте, озирнувшись, побачив, що опинився проти «Всякої всячини», і бажання, яке не залишало його весь вечір, зрештою перемогло. Він гукнув кебменові, щоб той спинився. Він зайде й спитає, чи Джо ще й досі член клубу.

Він зайшов. Хол був опоряджений точнісінько так, як і тоді, коли він приходив сюди обідати з Джеком Герінгом і коли клуб мав найкращого в Лондоні кухаря. Він озирнув хол пронизливим прямим поглядом, завдяки якому його все життя обслуговували здебільшого краще, ніж інших.

— Містер Джоліон Форсайт і досі член клубу?

— Так, сер; він у клубі, сер. Хто його питає?

Старий Джоліон сторопів.

— Батько, — відповів він.

І, вимовивши це, підійшов до каміна і став до нього спиною.

Молодий Джоліон саме збирався іти додому; він надів капелюха і рушив до виходу, коли в холі його перестрів швейцар. Він уже був немолодий, волосся його припорошилося сивиною, а обличчя було точнісінько як батькове, тільки вужче, з такими самими звислими вусами — і дуже втомлене. Джо сполотнів. Зустрітися з батьком після всіх цих років було страшно, бо нічого на світі немає страшнішого за сцену. Вони мовчки потиснули один одному руки. Потім батько сказав схвильованим голосом:

— Добрий день, хлопчику мій!

Син і собі промовив:

— Добрий день, тату!

Рука старого Джоліона в тонкій світло-фіалковій рукавичці тремтіла.

— Коли тобі зі мною по дорозі, — сказав він, — я можу тебе підвезти.

І батько з сином вийшли й сіли в кеб, так наче вони підвозили один одного додому кожнісінького вечора.

Старому Джоліонові здалося, що син виріс. «Зовсім дорослий», — сказав він сам до себе. Завжди приязне синове обличчя тепер прикривала іронічна маска, наче обставини життя змусили його надіти захисний панцир. Риси обличчя були, безперечно, форсайтівські, але вираз відзначався глибокою зосередженістю, більше властивою ученому чи філософові. Певне, за останні п'ятнадцять років йому частенько доводилось зазирати собі в душу.

З першого погляду на батька молодий Джоліон був боляче вражений — він дуже змарнів і постарів. Але в кебі йому здалося, що батько майже не змінився: у нього був той самий спокійний погляд, який син так