Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Поряд з переходом від піктографічного письма до клиноподібних знаків відбувалися далеко важливіші внутрішні зміни. Символи, за допомогою яких раніше відтворювали форму предметів, почали відходити од свого змісту й ставали тільки фонетичними знаками, що передавали чи то цілі склади, чи окремі звуки абетки.

При перших спробах прочитати ассіро-вавілонські написи, учені-ассіріологи опинилися перед загадкою, якої, здавалося, не можна було й розв’язати. Нелогічна плутанина різних елементів — малюнкових, складових і абеткових — не тільки утруднювала розшифрування їх, але й викликала питання, як взагалі могло виникнути таке письмо. Відповідь на це питання була проста: окремі елементи наросли в тому письмі, як наростають археологічні верстви різних періодів і культур. У той час, коли ассіро-вавілонське письмо досягло в своєму розвитку фази фонетичних знаків, стародавні каліграфи чи то через свій консерватизм… а чи з якихось інших причин зберегли в ньому певні освячені давньою традицією малюнкові символи.

В пам’ятках ассіро-вавілонського письменства не знайдено жодного прикладу чистого і нічим не зіпсованого малюнкового письма, цієї первісної форми закріплення думки. З цього виникав незаперечний висновок, що вавілоняни та ассіріяни не могли бути творцями клинопису, що він перейшов до них у досить, розвиненому стані від якогось іншого народу. Мистецтво «письма народжується в процесі багатовікового історичного й культурного розвитку. Отож народ, що створив клинопис, а потім десь безслідно загинув, мав бути творцем великої і багатої культури.

Спираючись на результати дослідження клинопису, лінгвісти твердо заявили, що такий народ колись існував, хоч цього припущення наука поки що не могла підтримати жодною археологічною знахідкою. Вони були настільки певні в слушності свого здогаду, що дали тому загадковому народові навіть ім’я. Одні назвали його шумерами, інші аккадцями. Обидві ці назви були запозичені з прочитаного напису, в якому семітський цар Саргон величає себе «царем шумерів і аккадців».

Питання про те, чи справді існували шумери, лишалося науковим припущенням аж до 1877 року. Того року французький консульський агент Ернст де Сарзек, побувавши в місцевості Телло, знайшов біля великого пагорба статуетку, подібних до якої доти ще ніхто не знаходив: Знахідка заохотила Сарзеда, і він почав розкопки, хоч ніколи раніше не займався археологією. Крок за кроком Сарзек викопував із землі статуї, статуетки, клинописні таблички й черепки глиняного посуду з дуже оригінальним орнаментом. Усі знахідки він старанно пакував у ящики і надсилав до Парижа, в Лувр.

Серед багатьох стародавніх пам’яток була статуя царя-жерця міста Лагаш, зроблена з зеленого діориту. Стиль цієї статуї свідчив, що вона значно старіша, ніж усе те, що було відкопано в Месопотамії доти. Навіть найобережніші ассіріологи мусили визнати, що скульптура належить до четвертого або третього тисячоліття до нашої ери, отже, вона була зроблена ще до виникнення вавілонсько-ассірійської культури.

Це відкриття викликало серед учених страшенне хвилювання. Тепер уже ніхто не міг заперечувати, що Сарзек знайшов докази на користь месопотамської пракультури і тим самим підтвердив тезу лінгвістів про існування шумерів. Як виявилося пізніше, француз відкрив у Телло руїни шумерського міста Лагаша, яке відіграло не останню роль в історії Месопотамії і було деякий час центром культурного життя Шумеру.

Але навіть після того, як було знайдено таблички з фрагментами шумерського клинопису, деякі ассіріологи не вірили, що шумери справді існували. Ці вчені вважали, що то просто знайдено пам’ятки вавілонської культури давніших, доти невідомих часів. Зовсім фантастичну теорію, яка заперечувала факт існування шумерів, висунув французький семітолог Галеві. Він твердив, нібито шумерські написи — це фрагменти штучної мови, своєрідний шифр, створений вавілонськими жерцями для таємного листування.

1880 року певна кількість стародавніх месопотамських пам’яток надійшла до Москви. Серед цих пам’яток була колекція клинописних табличок з чудними малюнками. Ассіріологи і особливо видатний французький вчений Менант, побачивши знімки цих табличок, дійшли висновку, що всі вони, фальшиві, що такого чудернацького письма ніколи, скільки існує людство, не було й не могло бути.

Тоді цим письмом зацікавився російський ассіріолог Михайло Васильович Нікольський. Після багатьох копітких досліджень він публічно виступив на захист цих табличок, заявивши, що вони не підроблені, що на них ми бачимо одну з найдавніших форм клинопису — лінійно-ієрогліфічне письмо, про яке ми вже згадували. Більше того, вчений зумів навіть прочитати деякі знаки прадавнього письма.

Ця заява викликала свого часу широку полеміку в наукових колах усього світу. А через кілька років на пагорбі в Телло викопано значно більше табличок з письмом того самого типу, і тоді вже ніхто не міг сумніватися, що саме російський вчений першим відкрив прадавнє письмо шумерів.

Сарзек проводив свої розкопки в 1877–1881 роках. У період від 1888 до 1890 року американці Петерс, Хайнес і Фішер відкрили місто Ніппур, центр релігійного культу шумерів, а 1922 року англієць Вуллі зробив сенсаційне відкриття в прадавньому Урі, місті біблійного Авраама[13].

В руїнах цих міст знайдено чудові велетенські храми, вази, скульптури, кам’яні меморіальні плити з написами, клинописні таблички, а також художні вироби з золота, срібла й коштовних каменів. Відкопані біля храмів архіви дали змогу простежити історію шумерів аж до найвіддаленіших сутінків минулого. Більше того, у містах Фара, Урук, Ель-Обейд і Ур знайдено пам’ятки епохи неоліту: селища, закладені невідомими народами, які жили в південній Месопотамії задовго до появи там шумерів.

Ці відкриття на цілі тисячоліття розширили горизонти науки. Тепер ми знаємо, що вже за п’ять тисяч років до нашої ери племена, які населяла Месопотамію, займалися тваринництвом, обробляли землю і навіть будували великі міста, як Ур, Лагаш і Ніпур.

ДЕ КОЛИСЬ ШУМІЛИ ПАЛЬМОВІ ГАЇ…

На півдорозі між Багдадом і Персидською затокою, кілометрів за п’ятнадцять на захід від теперішнього русла Євфрату, здіймається височина з могутніми руїнами міста Ур. Навколо, скільки око сягає, розкинулась безлюдна жовта пустеля і майже голі степи. Де-не-де видно. мазанки іракських феллахів[14], і ці убогі оселі ще більше посилюють гостре враження пустелі. На сході вимальовуються темні силуети пальмових дерев, які довгою смугою розтягнулися над берегом Євфрату.

Величезна, залита дрімотним спокоєм рівнина. Повітря вібрує й іскриться від убивчої спеки. Час від часу зненацька здіймається хмара куряви, пісок набивається в рот і в ніс одинокого мандрівника. Часто виникає омана, ніби в пустельному краєвиді виблискує в різних місцях холодна