Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

із нею прогулюватися. Повертаючись додому, сідала за підручники німецької та французької, проте, бувало сумно, й вона ніяк не могла зосередитися. Раз по раз на думку спадав виступ Дубчека після його повернення з Москви. Тереза вже забула, про що він тоді говорив, зате ніби й досі чула тремтливий Дубчеків голос. І думала: чужі солдати заарештували главу незалежної держави в його власній країні, вивезли, чотири дні тримали десь у Карпатах, натякали, що на нього чекає доля його угорського попередника Імре Надя. Потім перевезли до Москви, викупали, поголили, вдягли, пов’язали краватку й повідомили, що йому дарують життя, хай і далі виконує обов’язки глави держави. Тоді посадили за стіл навпроти Брежнєва й примусили щось там підписати.

Потім, уже в Празі, Дубчек звернувся до приниженого народу. Він сам був такий принижений, що не міг говорити. Тереза ніколи не забуде отих жахливих пауз між фразами. Невже стомлений? Чи хворий? Чи його накачали наркотиками? Чи, може, це був звичайний розпач і, навіть якщо від Дубчека нічого не лишиться, оті довгі паузи, коли він не міг звести подих, коли перед усім народом, що буквально припав до приймачів, Дубчек хапав ротом повітря, — ці паузи залишаться після нього назавжди. В них зосередився ввесь жах, який упав на їхню країну.

Минав сьомий день окупації: вона слухала той виступ, сидячи в редакції газети, яка стала в ті дні органом опору. Всі, хто слухав там Дубчека, в ті хвилини ненавиділи його. Не могли вибачити компромісу, на який він пішов; відчували себе зганьбленими його ганьбою, й Дубчекова слабкість їх ображала.

Коли тепер, у Цюріху, вона пригадувала ті хвилини, — вже не відчувала зневаги до Дубчека. Слово слабкість тепер не звучало вироком. Коли стикаєшся з переважаючою силою, то завжди стаєш слабким, хай ти навіть такої атлетичної будови, як Дубчек. Ота слабкість, що видавалася їм тоді нестерпною й що вигнала їх з країни, раптом почала вабити Терезу. Тереза усвідомлювала, що належить до слабких людей, до народу слабких, до країни слабких і повинна бути вірна їм тому, що вони слабкі і хапають ротом повітря посеред фрази.

Її вабила їхня слабкість, немов прірва, від якої паморочиться голова. Вабила, бо Тереза й сама почувалася слабкою. Вона знову ревнувала, в неї знову тремтіли руки. Томаш помітив це і зробив жест, який вона добре знала: взяв її руки в свої і стис, намагаючись заспокоїти. Тереза вирвалась.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого.

— Що я повинен зробити для тебе?

— Я хочу, щоб ти був старий. На десять років старіший. На двадцять років старіший!

Цим вона нібито казала йому: хочу, щоб ти був слабкий. Щоб і ти був такий же слабкий, як і я.

27

Каренін не прагнув переїзду до Швейцарії. Каренін ненавидів зміни. Собачий час плине не по прямій лінії, далі й далі вперед, від однієї події до другої. Він рухається колом, подібно до стрілок годинника, які обертаються по циферблаті, день у день тією самою доріжкою. Досить було купити в Празі новий стілець або переставити на інше місце вазон, і Каренін незадоволено реагував на зміну. Порушувався перебіг його часу. Подібно до того, як коли б перед стрілками на циферблаті раз по раз міняли цифри.

Проте псові пощастило і в цюріхській квартирі поновити старі порядки й ритуали. Так само, як і в Празі, він уранці плигав до них на постіль, вітаючи з новим днем, а потім супроводжував Терезу до магазину і вимагав, як і в Празі, щоденної прогулянки.

Каренін був годинником їхнього життя. Коли Терезу опосідав розпач, вона казала собі, що мусить усе витримати бодай заради нього, бо він іще слабкіший, аніж вона, мабуть, слабкіший, аніж Дубчек, аніж покинута батьківщина.

Якось, коли Тереза повернулася з прогулянки, задзвонив телефон. Тереза підняла трубку.

Якась жінка питала Томаша — в тому голосі Терезі вчулася зверхність. Коли вона сказала, що Томаша немає вдома і не відомо, о котрій годині він повернеться, жінка на другому кінці дроту засміялася і, не попрощавшись, поклала трубку.

Ніби нічого не сталося. Це могла бути медична сестра з лікарні, пацієнтка, секретарка, будь-хто. А проте дзвінок схвилював Терезу, й вона ніяк не могла зосередитися. І тоді раптом усвідомила, що втратила навіть ті рештки сили, які мала колись у Чехословаччині, й цього незначного інциденту просто не зможе знести.

Коли людина на чужині — вона ніби рухається в порожньому просторі по канаті без страхувальної сітки. Вдома ту сітку заміняє рідна країна, сім’я, родичі, колеги, друзі, з ними легко порозумітися мовою, яку знаєш з дитинства. У Празі Тереза залежала від Томаша лише серцем. Тут вона залежала від нього геть у всьому. Якби він її покинув, що б із нею сталося? Невже судилося прожити решту життя, потерпаючи від страху втратити Томаша?

Вона казала собі: їхня зустріч від самого початку базувалась на помилці. «Анна Кареніна», яку Тереза тримала під пахвою, була фальшивою посвідкою, що ошукала Томаша. Вони обернули життя в пекло, хоч і кохали одне одного. А те, що вони кохали, лише доводило, що помилка міститься не в них самих, не в їхній поведінці чи в нестійкості почуття, а в тому, що вони не пасують одне одному, бо він сильний, а вона слабка. Вона як Дубчек, що переривав фрази півхвилинною паузою, вона як її батьківщина, що запинається, хапає ротом повітря й не може говорити.

Але саме слабка людина мусила стати сильною й піти геть, коли сильна надто слабка для того, щоб скривдити слабшу.

Отак Тереза казала собі, притискаючись щокою до волохатої голови Кареніна:

— Не сердься, хоч тобі ще раз доведеться змінити житло.

28

Тереза скулилася в куточку купе, важка валіза стояла над головою. Каренін тулився біля ніг. Тереза думала про кухаря з ресторану, в якому працювала, коли ще жила в матері. Кухар користався кожною нагодою, аби ляснути її по сідниці, й безліч разів при людях пропонував переспати з ним. Дивно було, що зараз думала саме про нього. Він був для неї уособленням усього найогиднішого. Але тепер Тереза думала лиш про одне — знайде його й запропонує: «Ти казав, що хочеш переспати зі мною. Я згодна».

Вона прагнула це зробити, щоб не було вже вороття назад. Прагнула брутально перекреслити свої останні сім років. Це було запаморочення. Дурманне і нездоланне прагнення падати.

Можна було б це запаморочення назвати сп’янінням від слабкості. Людина усвідомлює власну слабкість і не хоче боронитися, хоче піддатися їй.