Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

залоскотало приємно та смачно – на сотні кроків понесло запахом копченої риби. Круторогі трудяги-воли хоч і повільно, але без натуги волокли вози на кованих подвійною залізною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзові від загару запорожці, одягнені в самі лишень шаровари, з довгими, немов змії, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрілянина.

– Або навчаються, або гуляють, – флегматично помітив Зоря. Козаки на возах не повели і вухом.

Проїхали ще півгодини. Назустріч почали з'являтися пішоходи. Неквапно йшли вони у своїх справах по двоє, по троє або одинаками. Івана дивувало те, що на нього і решту подорожніх ніхто не звертав уваги. Це після цілого тижня мандрівки через безлюдні степи?!

– Даниле, а нам не раді! – жартівливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за ці кілька днів.

– Нічого, ще пізнають! – і собі посміхнувся Нечай.

Він, як і Богун, був сином дрібного українського шляхтича і козака, тож вимріяв свою появу на Січі в сотнях мрій і був сповнений найчестолюбніших планів. Якщо сказати точніше – навіть руки чесалися кинутись у бій, здобути славу і повагу. Тож не дивно, що останній рік у бурсі був для Данила справжнім випробуванням…

Нарешті проминули неглибоку долину, з якої дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виїхали наверх і спинилися. Перед захопленими очима приятелів лежала вона – Січ!

У променях вечірнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Дніпра, велична і неймовірно гамірлива після тиші Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнім великим містом. Обставлена коморами, сінниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмістя, гордовито здіймала вона поверх високого валу могутній дубовий частокіл і високі, криті ґонтою[22] вежі. У глибокому рові перед валом текла темна вода Дніпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вісім, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван і Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кілька хвилин. Опам'ятались, тільки коли помітили, що залишилися далеко позаду своїх супутників.

На вузьких, хаотично проведених вуличках січового передмістя козаків зустрів справжнісінький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустріти хіба що ескімоса. Ось під солом'яним навісом, що його підтримували нетесані соснові палі, розклав свій барвистий крам носатий вірменин. Голосно та пискляво зазивав він покупців, перемішуючи ламану українську мову зі своїм тарабарським наріччям. Далі, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмішці міцні білі зуби, стояв на порозі кузні спітнілий циган. Щось ґелґотав двом замурзаним циганчатам, які з вереском копирсалися в пилюці. Далі гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срібному руків'ї, шведський купець. Буклі рудої перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед січової гавані, давали йому почуття безумовної переваги над оточуючими. А ще бородаті московити з глиняним посудом, чорновусі волохи з плетеними з лози кошиками, кошами і саквами. Татарин з пістолями, шаблями і шитими сріблом шовковими іджиарами[23]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидів у фотелі, обставлений діжками та суліями з горілками, винами і медами.

– Гершко? – не вірячи власним очам, звернувся до нього Васюк Зоря.

Жид миттєво підхопився на ноги.

– Таки я, мосьпане! – заскреготів він. – Чого такий славний лицар забажає? Кращого, аніж у мене, не знайдете, не шукайте навіть. Не шукайте!

– Тьху, чорт нехрещений! Ти бачиш, Кіндрате?

Макогін подивився без цікавості.

– Мабуть, на мітлі летів, антихрист.

Жид у відповідь замахав руками так, що мало не повідривалися рукави його опанчі.

– Як можна, пани! Вей’з’мір! Хіба хочу? Мушу поспішати. Ґешефт! Ну то як? Маю ґданську горілку!

– Та йди ти к бісу, іудо, – відмахнувся Зоря. – Я ледве після Чигирина одійшов.

Поїхали далі. За довгими рядами чумацьких возів із сіллю, селітрою, зерном та порохом проминули кілька шинків, і нарешті кінські копита гулко зацокотіли по дубовому настилу містка через рів. Іван помітив, що за допомогою хитромудрих канатів і блоків його можна було підняти, в разі необхідності, за допомогою двох-трьох козаків. Крім того, з вежі, що височіла над брамою, на міст було націлено дві чималенькі гармати. Після строкатого і багатолюдного базару мандрівників зустрічала могутня і добре захищена цитадель.

Ворота було розчинено настіж. Ніхто не запитував подорожніх, хто вони, звідкіля та задля якої цілі приїхали. Нікому не були цікавими люди, що прибули до Січі, кожен займався своїми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацької фортеці було виключно чоловічої статі.

Зоря і Макогін відстали ще за воротами – зустрівши гурт знайомих запорожців, вони притримали коней і почали голосну бесіду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на біса твоїй матері, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до січової церкви, яка здіймала в небо свої блискучі бані на протилежному боці майдану, ієромонах, тож Іван з Данилом і Місюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрішній устрій січової фортеці.

У широкому колі, що його утворював частокіл, містилися будівлі, які помітно відрізнялися від химерно забудованого передмістя. Тут відчувався військовий порядок і знання фортифікації. Уздовж частоколу, на відстані тридцяти кроків було утворено пустку для вільного переміщення гарнізону у випадку військової потреби. За нею, утворюючи велетенську підкову, розташувалися тридцять вісім довгих і приземистих будинків-куренів. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладені з грубих колод, вони були щільно перемащені глиною і вибілені крейдою. Порівняно невисокі дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту від підпалювання. Невеличкі, немов блюдця, вікна, були майстерно прикрашені намальованими на віконницях виноградними китицями, розмаїттям яскравих квітів та пофарбовані в теплі тони, тож в очі Івану так і стрибали промінці яскравих сонячних зайчиків з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святої Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи свої» ієромонах Інокентій, стояли кілька будинків дещо тонкішого, аніж курені, архітектурного стилю, утворюючи спільно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала січова старшина на чолі з кошовим отаманом. У середину кола виступала військова канцелярія з високим дубовим ґанком і приземиста будівля пушкарні. Біля неї стояли ряди різноманітних гармат, а оскільки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарні, поблизу її воріт завмерли два запорожці, озброєні самопалами. В середині кола, утвореного будівлями, знаходився майдан, настільки великий, що міг одночасно вмістити не менше десяти тисяч людей.

І скрізь були запорожці. Чубаті і вусаті. В різнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках і гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кільчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясі, з кобзою за плечима