Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

— Ще не час, — одвів очі Коша. — Ще вона не може подіяти. Але вона подіє. Обов’язково подіє. От побачиш.

— Бідний ти, бідний! — сказав Грайлик.

— Я-то нічого. А от ти ні за що ні про що постраждав через мене, — сказав Коша.

Грайлик махнув рукою.

РОЗДІЛ XI

Несподівана загроза з іншого боку.

«Треба негайно тікати!»

То був тільки початок.

Відтепер гра «Бий драконів!» стала улюбленою грою ватаги Романа-Отамана.

З самого ранку, якщо Коша не з’являвся у дворі, вони з войовничими вигуками бігли на горище, шукаючи його, і Коші доводилося тікати, перелітати на сусідні будинки, на дерева, на дахи гаражів за дитячим майданчиком. Та чим більше тікав, ховався Коша, тим більше розпалювалася їхня цікавість, їхній азарт.

Грайлик, Галочка та інші дівчатка намагалися вмовити, переконати хлопців, щоб вони дали спокій Коші, але вони й слухати не хотіли.

— Він дракон? Дракон! А дракони — вороги людей.

— Але він добрий. Він нічого поганого не зробив нікому.

— Не зробив, так може зробити. Всі дракони вороги. Бий драконів! А як ви будете його захищати, ми й вас поб’ємо. Чого він сюди прийшов? Це наша країна. Хай забирається геть!

Але Коша не міг забиратися геть. Він чекав професора Барановського-Лісковського. А професор усе не з’являвся. Стало відомо, професор таки на космодромі, де випробовується новий, покращений варіант його костюма, що міг уже витримати такі космічні температури, про які ніяким вогнедишним зміям і не снилося.

Минуло три дні.

На четвертий день вранці, коли Грайлик прибіг на горище, він побачив, що Коша сидить похнюплений і сумний.

— Що таке? — з порога стурбовано спитав Грайлик.

— Кепські справи. Тато з’явився. Я його машину згори бачив. Мабуть, мене шукає. Як він мене забере, я вже ніколи маму не знайду. Вони щось таке придумають, щоб я ніколи не зміг втекти з Дракондії.

— Значить, треба, щоб він тебе не забрав, сказав Грайлик.

— Еге! Зараз хлопці повиходять, прибіжать, закричать: «Бий драконів!» — тато відразу довідається, де я, і — гаплик!

— Треба негайно тікати.

— Куди?

— У Дідусію-Бабусію, — сказав Котофей Котофейович, який до того мовчки сидів, не втручаючись у розмову.

— Правильно! — вигукнув Грайлик.

— А там можна надійно сховатися? — спитав Коша.

— Гарантія! Ніхто не знатиме, — запевнив Грайлик.

— Правда, від Бровка Барбосовича не приховаєш, — почухав за вухом Котофей Котофейович.

— А хто такий Бровко Барбосович? — спитав Коша.

— Собака. Працював колись шукачем у карному розшуку в міліції. Але він наш друг. Він не зрадить ніколи.

— Чого не скажеш про Сороку Скрекекулію. Така базіка, що… Але я її візьму на себе. Не хвилюйтесь, — сказав впевнено Котофей Котофейович.

— Не можна гаяти ні хвилини. — Грайлик підійшов до слухового вікна. — Бачиш, отам на обрії синіє Дніпро, і міст на той бік перекинувся. Лети туди, біля мосту зустрінемося. А ми з Котофеєм на метро.

— А дома не хвилюватимуться, що ти сам туди подався? — спитав Коша.

Грайлик зітхнув:

— Авжеж хвилюватимуться. Але виходу нема. Вибачусь потім. Та й не зовсім я сам. З Котофеєм Котофейовичем. І не куди-небудь, а в рідну Дідусію-Бабусію.

РОЗДІЛ XII

«Це тато навмисне. Прощайте!»

У Дідусії-Бабусії гостей, звичайно, не чекали. Королева Бабуся Маруся пішла у магазини (а там, як ви знаєте, черги). Король Дідусь Петрусь поїхав човном рибалити. На господарстві лишився лише Бровко Барбосович.

Він здивовано схилив голову набік і підняв одне вухо сторч.

— Не дивуйся, друже, — сказав Грайлик. — Це Коша. Я тобі зараз все поясню.

Бровко Барбосович вислухав уважно і з розумінням хитнув головою:

— Ясно! Гадаю, ховатися треба знову ж таки на горищі. У сараї темно, у льосі холодно. А щоб просто гостював у дідуся й бабусі, складно, бо всі цікавитимуться, хто, чому, звідки. Брехати дідусь і бабуся не вміють

— Не вміють, — погодився Грайлик.

— Точнісінько так, — підтвердив Котофей Котофейовнч. — А де це Скрекекулія?

— Щось не видко, — сказав Бровко Барбосович. — Може, й краще. Бо вже хто-хто, а вона секретів тримати не вміє. Усьому світові на хвості порозносить.

І тут з дерева почулося:

— Скреке-ке! Що таке?! Що таке?! Скрекеке! Хто це секрекекетів тримати не вміє?! Та ви… Та я… — на бересточку сиділа Сорока Скрекекулія і, нервово смикаючи хвостом, аж захлиналася від обурення.

— Та цить! Розскрекотілася! — цикнув на неї Котофей Котофейович. — Чула ж — справа серйозна. І якщо ти справді розскрекекечеш комусь — залишишся без хвоста. Ти мене знаєш.

— Чого б це я розскрекекетила? Коли це я розскрекекечувала серйозні секрекекети? Отаке — скрекеке! — Вона ще раз ображено смикнула хвостом, знялася й полетіла.

На горищі Дідусії-Бабусії було гарно й затишно. Тут пахло сіном, яблуками і цілющими травами, які пучками висіли на бантинах. І молоко тут було смачнюще, не магазинне, а парне, від корови Маргарити, яка дружила і з Бровком Барбосовичем, і з Котофеєм Котофейовичем, і, звичайно, з Грайликом. Коші у Дідусії-Бабусії дуже сподобалося.

— От де б я хотів жити з мамою, — мрійливо сказав Коша, п’ючи тепле запахуще молоко.

— І житимеш! От побачиш! — переконано мовив Грайлик.

— Гарррно тут, гарррно, що й казати, — прогарчав Бровко Барбосович, теж хлебтаючи з миски молоко на пару з Котофеєм Котофейовичем, який і собі, промуркотів, мружачись від насолоди:

— Пррекррасно!

І раптом заляпотіли крила, і з бересточка, куди сіла Сорока Скрекекулія, почулося:

— От ви тут молочко розпиваєте, а у Дитиндії нещастя! Дракон двох хлопців украв. Чуха і Миню. Я тільки-но звідти. Там таке — скрекеке — робиться! Таке-е!

Усі вражено перезирнулися.

— Це тато! — зітхнув Коша. — Не жити мені тут ніколи… Треба у Дракондію вертатися.

— Та ти що? — вигукнув Грайлик.

— Іншого виходу нема. Це тато навмисне. Щоб я повернувся. Він знає, що я не допущу, щоб хлопці гинули. Повернусь. Прощайте! Дякую вам за все, що ви зробили для мене. Прощайте!

— Та не кажи так. Скажи — «до побачення!»

— Ех-хе-хе! Якби ж то була надія на побачення. Чуха й Миню я, може, й врятую. Але мене вже не відпустять ніколи.

— Не кажи, не кажи так! — Грайлик був у відчаї.

— Не можна гаяти ні хвилини. Полечу. Бо пізно буде. Драконида, мабуть, голодна. Прощайте! — Коша знявся і полетів.

От уже в небі лише маленька цяточка. А за мить і цяточки вже не було видно.

РОЗДІЛ XIII

Друзі вирушають

у небезпечну мандрівку

— Ну що робити? Що? — безнадійно питала Галочка.

— Не знаю. Поки що не знаю, — розводив руками Грайлик. — Треба думати.

Вони сиділи на горищі свого будинку у Котофея Котофейовича і гомоніли.