Читати книгу - "Збігло літо"

Він тільки дивився на неї і мовчав. Мері зїтхнула: який сенс говорити до нього, коли він зовсім не розуміє її? Нащо марнувати час, замість того щоб вирішувати що робити далі?

Вона вилила воду з відра й розстелила сушитися на камені хустину. Сонце уже сховалося, і тепер на обрії виднілася тільки блідо-жовта смужка. Небо було вкрите легкими пірчастими хмарами й здавалося мармуровим. Наближався час вечері, і на неї вже чекали вдома Якщо вона запізниться бодай на десять хвилин, тітка Еліс почне хвилюватися, а коли тітка Еліс хвилюється, вона може подзвонити і в поліцію.

Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.

Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.

Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.

І раптом її ніби вдарило громом.

— Виходить, ти мене розумів? Весь час?

Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.

— Я не з Пакистану, — сказав він.

Мері дивилася на нього, розкривши рота.

— Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.

Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.

— Ти негідник! — сказала вона. — Так може вчинити тільки підлий боягуз!

Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.

— Для чого ти придурювався? — запитала вона.

Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.

— Вони йдуть! — видихнув він. — Ідуть пляжем…

Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.

— Ховайся за двері! — вигукнув він.

5. Усупереч закону…

Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.

Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.

— Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? — сказав один з поліцейських.

Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.

Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.

— О, містер ПітерсІ — вдавано здивувався Саймон. — А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.

Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.

— Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», — сказала вона. — Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.

Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона — той, як було видно, великого досвіду не мав, — але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.

Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.

Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.

У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.

— Це твоя кабінка?

— Мого дідуся.

— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?

— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.

Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.

Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:

— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.

Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.

— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?

— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.

— У чому?

Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.

Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.

— Що вони подумали?

Саймон зітхнув.

— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.

За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.

— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.

Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.

— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.

— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.

— Я ж повернувся, хіба не так?

— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.

Саймон рвучко підвівся, ніби