Читати книгу - "Нескінченна історія"

- А де ж те місце в лісі, - допитував Атрею, - де виник­ло Ніщо? Де те місце, звідки все почалося?

- Хочеш його побачити? - третій троль, від якого ли­шилася половина, запитально поглянув на своїх товаришів. А коли вони йому кивнули, продовжив:

- Ми підведемо тебе на таку відстань, звідки ти змо­жеш побачити Ніщо на власні очі, але мусиш пообіцяти, що не намагатимешся підійти ближче. Інакше Ніщо притягне тебе з силою, якій ти не зможеш опиратися.

- Гаразд, - сказав Атрею. - Обіцяю.

Троє дуботролів повернулися і рушили в бік узлісся. Атрею взяв Артакса за вуздечку і пішов за ними. Якийсь час вони блукали поміж велетенськими деревами, а тоді зупинилися перед товстелезним стовбуром, що його, мож­ливо, не змогли б обхопити і п’ятеро дорослих чоловіків.

- Вилізь так високо, як тільки зможеш, - звернувся до Атрею безногий троль, - а тоді подивися на схід. Там ти по­бачиш оте Ніщо - чи, радше, не побачиш.

Атрею почав спинатися стовбуром угору, чіпляючись за сучки і нарости на корі. Ось уже сягнув найнижчих гілок. Він підтягався до наступних, видирався все вище і вище - так високо, що вже не міг розгледіти нічого з того, що дія­лося внизу. Та Атрею і далі піднімався. Стовбур почав тон­шати, гілля погустішало, так що підніматися ставало дедя- лі легше. Опинившись нарешті на вершечку крони, Атрею подивився на схід - і ось що він там побачив:

Крони дерев, які росли зовсім неподалік, були ще ціл­ком зелені, проте листя дерев, розташованих трохи далі, здавалося, втратило яскравість барви і посіріло. А ще далі все здавалося якимось химерним, напівпрозорим, імлис­тим чи, докладніше кажучи, майже нереальним. А ще далі не було нічого, геть нічого, нічогісінько. Ніщо не було по­рожнім місцем, не було темінню, не було плямою світла; це було щось нестерпне для ока, щось, що викликало в того, хто на нього дивився, відчуття сліпоти. Бо ніяке око не мо­гло витримати погляду в Ніщо. Атрею заслонив рукою очі та ледь не впав зі своєї гілки. Вія щосили вчепився в дерево і мерщій почав злізати. Йому вистачило цього одного пог­ляду. Лише тепер він усвідомив, яке неймовірне лихо нави­сло над Фантазією.

Опинившись знову біля підніжжя велетенського дере­ва, Атрею виявив, що дуботролів уже нема. Він ускочив у сідло і чвалом погнав коня в бік, протилежний Ніщо, яке повільно, але невпинно розросталося.

І допіру коли вже геть стемніло, а Совиний Ліс опинив­ся далеко позаду, він зупинився.

Тієї ночі на нього чекало друге потрясіння, якому суди­лося змінити напрям його Великих Пошуків.

Бо він знову - і цього разу навіть набагато виразніше, ніж завжди, - снив про великого пурпурового буйвола, яко­го хотів уполювати. Та цього разу він опинився із ним віч- на-віч, без лука і стріл.

Атрею почував себе просто-таки крихітним, тоді як го­лова тварини, що стояла перед ним, заступила собою ціле небо. І Атрею почув, як буйвол промовляє до нього. Хло­пець зрозумів далеко не все, але той сказав приблизно таке:

- Якби ти мене вбив, то був би тепер мисливцем. Але ти відмовився від цього, отож тепер, Атрею, я можу тобі допо­могти. Слухай! У Фантазії є одна істота, набагато старша за решту Істот. Далеко-далеко звідси, на півночі, лежать Бо­лота Смутку. Посеред цих боліт стримить Кістяна Гора. Там живе Прадавня Морла. Шукай Прадавню Морлу!

На цьому Атрею прокинувся.

Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту. Незабаром Бастіянові од­нокласники підуть у спортзал на останній урок. Можливо, сьогодні вони гратимуть у пана-вибивана великим, важким набиваним м’ячем, з яким Бастіян завжди обходився якось особливо незуга­рно, через те жодна команда не хотіла його приймати. Та іноді вони гради у квача, кидаючи маленький і твердий як камінь мета­льний м'ячик, удари якого, коли ним влучити, страшенно боліли. А в незграбного Бастіяна влучали завжди, до того ж завжди з усієї сили, тому що він був украй піддатливою мішенню. А може, сьо­годні черга лазити по линві? Цю вправу Бастіян ненавидів особли­во. У той час, як усі решта були вже на самісінькому вершечку, він (на превелику втіху та під радісне галайкання цілого класу), за­звичай — червоний як рак, усе ще теліпався, наче лантух борош­на, на нижньому кінці линви, і ніяк не міг просунутися вгору навіть на півметра. Ну, а вчитель фізкультури, пан Массе* (* адаптація прізвища Menge, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «кількість», тут натяк на часті дорікання головному герою)), не скупився на жарти — Бастіяновим коштом. Бастіян багато віддав би, щоби бути таким, як Атрею. Отоді б він показав їм усім!

Він глибоко зітхнув.

Атрею мчав на північ, увесь час на північ. Він дозволяв собі та своєму коневі лише найнеобхідніші перерви - на їжу та сон. Він мчав удень і вночі, у спеку і в дощ, крізь бурю й негоду. Він уже ні на що не зважав і нікого ні про що не ро­зпитував.

Що далі на північ він просувався, то темніше ставало навколо. Зранку до вечора тривали свинцево-сірі сутінки, які ніколи не змінювалися. Ночами на небокраї вигравало північне сяйво.

Одного ранку, коли час у цих каламутних напів- сутінках, здавалося, зупинився, він нарешті з якогось па­горба вгледів Болота Смутку. Над ним проносилися щільні.

пасма імли, подекуди виднілися скупі переліски, де стов­бури дерев унизу розділялися на чотири-п’ять скоцюрбле- них лап, тож самі дерева виглядали немов велетенські чле­нистоногі, по коліно в чорній каламутній воді. Скрізь зви­сало буре листя і повітряне коріння, що скидалося на непо­рушні мацаки. Майже неможливо було розрізнити, в яких місцях поміж трясовиною - твердий ґрунт, а де - лише пок­риття з плавучих рослин.

Артакс від страху тихесенько форкнув.

- Нам конче туди, пане?

- Так, - відповів Атрею, - ми повинні знайти Кістяну Гору, розташовану посеред цих боліт.

Атрею понукнув Артакеа, і кінь скорився. Крок за кро­ком пробував він копитами, чи надійний ґрунт, чи ні, й че­рез те вони просувалися вкрай поволі. Зрештою Атрею зіс­кочив на землю і повів Артакеа за повіддя. Кілька разів кінь провалювався у баговиння, та йому щоразу вдавалося вибратися. Проте що далі вони заходили у Болота Смутку, то натужнішими ставали його рухи. Він понурив