Читати книгу - "І будуть люди"

що сидить зараз на ліжкові, спираючись спиною на високі подушки. Нічна сорочка в тата розстебнута, звідти виглядають сухенькі ключиці, ворушаться за кожним віддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великі татові очі закуті в холодні тіні, як у крижини. Вони теж наче дихають — палахкотять неспокійним, тривожним вогнем догораючих зірок, і тіні то змикаються довкола них, то знову розмикаються.

— Підійди, дочко, сюди, — тихо каже тато, не спускаючи з Тані очей. — Ближче... Ще ближче... Сядь біля мене... Отак...

Татова рука, шо лежить у Тані на колінах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кісточка просвічує крізь тонку пергаментну шкіру, навіть видно, як пульсує тими жилками густа чорна кров. Рука здається такою сухою, шо Таня боїться поворухнутися, щоб не обламати її.

— Слухай, доню, сюди...

— Слухаю, татусю, — покірно відзивається Таня. Здається зараз сама собі маленькою і дуже слухняною. Хоч би що попросив її тато, вона з радістю зробить не вагаючись.

— Ти в мене, доню, вже доросла, і все повинна розуміти... — Татові, мабуть, дуже важко говорити, бо оті тверді ключиці дедалі частіше душать за горло.

— Ти бачиш, Таню, який я хворий... Важко хворий... Учора в мене був лікар, я його закляв сказати мені правду... всю правду... Це мій парафіянин, і він не міг обдурити мене... Так от, доню... мені вже не довго лишилося жити...

Тут тато знову замовкає, а Тані здається, наче оті сухенькі ключиці перескочили їй на горло і душать щосили, заважаючи дихати. Однак вона пропихає повітря в груди і звертається благально до тата.

Що татусь таке каже! Хіба татусеві не легше? Хіба татусь не виходив учора надвір, хіба не казав, що йому вже легше?..

Сумовита посмішка в’яне на татових вустах. Ні, доню, то все самообман. Йому ніскільки не легше, а навпаки — з кожним днем усе гірше й гірше. Та й нічого Бога гнівити: Бог життя йому дав, Бог його й відбирає — кличе до себе. Він, слава Богу, пожив на білому світі, зазнав і радості й горя і сміє надіятись, що Бог простить йому всі вільні й невільні гріхи.

— Але я, Таню, хочу вмерти спокійно. Хочу знати, що і мама, і ти в мене влаштовані... Що вам не доведеться поневірятися в ці тяжкі й тривожні часи, коли людина лягає спати і не знає, чи доживе вона до наступного дня...

— Я не залишу мами, тату!

— Так, я знав, що ти в мене добра дитина... Але й тобі, і мамі треба буде щось їсти... у щось одягатися... в чомусь ходити... мати свій теплий куток. А я вам майже нічого по собі не лишаю...

Татові все важче говорити. Ріденькі росинки поту виступають йому на чолі, їх збирається все більше й більше, ось-ось зіллються вони у струмочки, потечуть по обличчю. Треба б їх витерти, але Таня боїться поворухнутися, бо на колінах у неї лежить крихка татова рука.

— Слухай, дитино, сюди... До тебе посватався один чоловік...

«Олег!»

— Це дуже хороша людина...

«Але ж чому він мені нічого про це не сказав?»

— Він, правда, набагато старший від тебе...

«Де ж набагато, всього на два роки!»

— ...але богомільний і тихий... Справжній християнин, вірний син нашої матері церкви... До того ж він заможний, багатий хазяїн. Має хутір і млин... за ним ти не знатимеш злиднів і зможеш допомогти своїй мамі та сестрам...

Аж тут доходить до Тані, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навіть осягнути всієї біди, яка звалилась на неї. Робить різкий рух — і татова рука падає їй із колін.

Хіба тато не знає, що вона вже заручена?

— Заручена?.. З ким?..

Тато підняв руку так, наче хотів навідмаш ударити дочку.

Але Таня не пробує навіть затулитись руками. Вона тільки заплющує очі й щосили зіщулюється. Хай краще тато її вдарить... хай б’є скільки забажає, тільки не оте... оте жахливе сватання.

Але татова рука не опускається чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя і він хоче захиститися від пекучого жару.

Хто?! З ким вона заручилася?!

— Та з Олегом же!

— З яким Олегом?

— З Олегом Мирославським, — каже Таня, трохи здивована тим, шо татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:

— Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!

— Його тато лікар, — каже приголомшена отим вибухом Таня.

— Лікар... — фиркає тато. — А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це — найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку... свою кров у прокляту сім’ю безбожника!.. Щоб я... щоб я...

Голос татові уривається. Він заходиться таким судомним кашлем, що здається: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладає до вуст хустину, і вона відразу ж розцвітає зловісною червоною квіткою.

Першою отямлюється мама. Випихає перелякану Таню з кімнати, випроваджує зятя і залишається із татом наодинці.

Після цієї сцени тато три дні не розмовляє з Танею. Мама весь час заплакана, їй жалко тата, що тане, як свічка, жалко й дочки, все в їхньому домі притихло, завмерло, і Тані іноді починає здаватися, що навіть час тут ходить навшпиньки.

Вона ніяк не може освоїтися зі страшною новиною, що її привіз того нещасливого дня дівер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсім чужа їй людина, з якою вона зустрічалася всього один раз, посягає на неї, хоче стати її чоловіком. Адже вона більше не зустрічалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба. Не прощалася по півгодини біля воріт. Не мріяла про нього неспокійними дівочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки — мовчазної подруги усіх її таємниць. Не давала йому слова, не обіцяла нічого, — то як же він посмів отаке вчинити? Хто дав йому право?

Задихалась од гніву, їй здавалося, що він діє підступно, нещиро. Бач, не приїхав сам, а прислав дівера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить і терпляче чекає, доки вона затріпоче в тенетах. Коли б він трапився зараз їй на очі, вона сказала б про те, як ненавидить його і як любить Олега.

Та заходила мама, несла посічене горем обличчя, пропечені розпукою очі, казала, шо татові погано... дуже погано, — і Танина рішучість починала хилитатись, як вогник на вітрі.

— Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Він усе ще гнівається на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? — допитується Таня в мами, і вже очі її повні сліз.

Мама не каже — «так», але й не каже — «ні». Мама сама не знає,