Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Українець може йти до рідних духовних джерел. Бо він їх має: Книга Велеса, Слово про похід Ігорів, Історія Русів, Сковорода, Шевченко, Франко, Леся, Ліна...(продовжуйте самі!) творять таке потужне поле Духа, гравітаційна сила якого вічно утримуватиме на Божих орбітах живі українські душі. Віще слово наших Боянів здатне бачити суть явищ навіть там, де, за Сервантесом, «для наймудрішого темно». Після Боянів — онуків Дажбожих — прийшли незрячі тілесно, але всевидящі духовно українські кобзарі, їх дванадцять Вустинських Книг, постав Шевченків «Кобзар», який вихопив Україну вже майже з небуття...
Великі поети всіх часів були серед головних вчителів своїх народів, претендували на те, щоб бути Мовами Невидимого Світу, стражами внутрішньої впевненості, Знання, що стоїть в стороні від фактів, і Розуміння, яке несе світло у темінь.
Шеллі: «Поети є глашатаями незбагненного натхнення; дзеркалами гігантських тіней, які майбутнє відкидає на теперішнє; словами, які висловлюють те, що вони не розуміють; трубами, які кличуть на бій і не відчувають того, до чого вони спонукають; впливом, який нічим не викликаний, але хвилює.
Люди, в яких живе ця здатність, часто за своїм характером можуть мало відповідати тому духу добра, слугами якого вони є. Але навіть коли вони відрікаються і відступають, вони все ще змушені служити тому божеству, яке сидить на троні у їх власній душі».
У своєму знаменитому нарисі про Наддушу Емерсон пише: «Я найманець, я здивований спостерігач цих небесних вод; я хочу і піднімаю очі вгору і приводжу себе до стану сприйняття, але видіння приходять від якоїсь зовнішньої сили».
Коли праукраїнець молився до Сонця, кажучи «Вгору молитву! Вгору почуття», він знав: «Якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете» (Гете).
Тарас Григорович Шевченко тому й осягнув всю Україну, що його відчуття її страждань ніколи не стихали! І я дякую Богу, що дарував мені таку відчуваючу душу, яка була у Франкового малого Мирона.
Душа самого Івана Франка, якому «тричі являлася любов», добре чула ті праукраїнські молитви, коли він писав з 1 жовтня по 15 листопада 1882 року у своїй сільській хаті в Нагуєвичах «Захара Беркута». З любов’ю і натхненням описує 26-річний Франко ту оточену високими скелями і смереками «Ясну поляну», дорога до якої ніколи не заростала, а «вічний огонь серед поляни ніколи не згасав»; тих тямущих давньої віри старців, які «жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці... Одним із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут».
І ось кульмінаційний момент повісті. Франкова уява малює нам таку картину:
«Отут-то, на Ясну поляну, зійшлися сєї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; у задумі сиділи старці, слухаючи цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив ніші в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом».
І молиться Захар Беркут перед вирішальним боєм з монголами так:
«Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простигши руки, проговорив піднесеним голосом:
— Сонце, великий преясний володарю світа! відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до послідного віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю».
Захар Беркут виконував заповідь предків, густо врізьблену в дубову дощечку Велесової Книги: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами завжди!»
Свою натхненну повість Іван Франко закінчує питанням, яке стосується і нас: «Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?»
Жиємо! І відроджуємося! Звільняємось від кабали.
Яка краса — відродження країни. Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів... Коли відкільсь взялася міць шалена, Як буря, все живе схопила, пройняла, — І ось дивись: в руках замаяли знамена, І гімн побід співа невільна сторона!
Так радів щасливій добі відродження України один з її великих синів — Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), батько Олега Ольжича. Він прекрасно розумів, що українцям треба покладатися тільки на власні сили. 22 серпня 1931 року (якраз за рік до страшного сталінського голодомору-геноциду українського народу 1932-33 років) Олесь написав до болю правдиві й пророчі слова:
ЄВРОПА МОВЧАЛА Коли Україна за право життя!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворіччя. Книга українця», після закриття браузера.