Читати книгу - "На кленовім мості"

class="book">Найстаршу дочку Варку віддали заміж у сусіднє село за сина дуже заможного чоловіка — у них була не тільки земля, а й власний млин — вітряк. Видно, дуже кепсько їй там жилося, бо інколи приходила, щось тихо розказувала матері, плакала, просилась хоч одну нічку вдома переночувати, але батько ні разу не дозволив: «Іди. Твоя сім’я тепер там!»

Через якийсь рік Варка померла, застудившись взимку коло ополонки за пранням. Залишилась сиріткою дворічна дівчинка, яку ніколи не пускали до родичів мами. До речі, у сім’ї двох молодших сестер дівчатам дали ім’я Варвара.

Серед хлопців у сім’ї найбільше виділявся Уліян, і вродою, і розумом. Був грамотним, допомагав батькові розбиратися в паперах, проте і йому судилася лиха доля: батько одружив сина, вибравши заможну вдову, хоч про неї йшла дуже лиха слава. Кілька місяців опирався Уліян, та все було марно.

— Бувало, зайде в комору, щоб ніхто не бачив, — розповідала бабуся, — б’ється головою об одвірок і реве: чи то плаче, чи стогне — не вгадаєш, а тільки моторошно ставало...

Тож не було ні злагоди, ні щастя в тій сім’ї, навіть діток їм Господь не дав. Жили — кожен сам по собі. Уліян господарював, вільний час проводив з родичами й товаришами, а Марфа— в гульках і походеньках... Здогадувались, що він хотів піти від неї, особливо, коли батьків не стало, була і жінка, яку любив, але не судилося: на початку 30-х його разом із шістьма найрозумнішими й найавторитетнішими господарями змела безжальна мітла сталінських репресій. Вивезли — і жодної звістки, жодного пояснення. Як завжди, «чиста робота» «народної влади».

Не можна сказати, що сімейне життя бабці Марини й діда Андрія було по-справжньому щасливим, адже одружилися вони всупереч волі батьків з обох сторін, а це не могло не вплинути на сімейні стосунки. Та ще й час був складним: 1917-1918 роки...

Затвердженнями мами, найщасливішою була доля старшої сестри бабці — Параски. Вона одружилася по любові, була бажаною невісткою, прожила зі своїм Іваном у злагоді й мирі. Бабуся Параска завжди дуже радо зустрічала нас із мамою, пригощала, була лагідною, усміхненою. Здасться, не вміла ні сердитися, ні нарікати.

Найменша сестра, Явдоха, була дещо гоноровитою, владною. Очевидно, через усвідомлення своєї причетності до відомого в селі роду вона говорила якось єлейно, з прихованою іронією і дуже любила повчати.

В сім’ї часом із сміхом згадували про її невдалу спробу вплинути на племінника, мого чудакуватого дядька Кузьму. Явно переоцінюючи себе, він довго не міг вибрати «достойну» наречену. І от якось приходить до тітки Явдохи, котра мала визнаний авторитет порадниці, та й заявляє:

— Оце я, тітко Явдохо, надумав-таки женитися! І знаєте кого хочу сватати? Марію Турчаківну з хутора Сагайдачного! То що ви скажете?

— Боже, та що ти там знайшов?—щиро здивувалась тітка. — Ні роду, ні вроди...

— Еге, не кажіть! Якби ви знали, яка вона мені гарна! Як іде, то навіть чоботи якось блищать і пахнуть!

— Ой, сину, подумай, — знову почала тітка. — Турчаки — то такі люди, такий рід... Та про них і слова доброго ніхто не скаже. Не гоже нам з тією сім’єю родатись, послухай-но мене...

Не доказала тітка — схопився Кузьма, махнув рукою, щось крикнув про те, що ніхто його не розуміє, і, вискакуючи з хати, так хряпнув дверима, що у тітки на полицях усі старовинні тарілки зацокотіли й посунулись, а кілька—хряп додолу...

Проте до Турчаків Кузьма більше не пішов.

Бабуся Марина і її сестри були дуже різними, хоча було те, що єднало їх: передусім, почуття гідності, господаровитість, охайність, виняткова гостинність.

Бувало, як прийде літо, бабуся Марина ставить під тінистою грушею стіл, накриває його грубою домотканою скатертиною і ставить чи узвар, чи кисіль, вареники чи пиріжки й обов’язково — хліб. Все зверху накривалося кінцем тієї ж скатертини. Тільки зайде хто з родичів чи знайомих — зразу ж за стіл, а з печі дістається запечена в сметані картопля чи макітра запечених вареників, з погреба — ряжанка чи кисле молоко. Пригощає, а сама сидить, дивиться, радіє гостям.

Влітку перед хатою земля мастилася глиною так, як і долівка в хаті, щоб було чистіше. Біля входу завжди стояв тазик з водою і чистою рядниною — заходами ввечері спати, діти обов’язково мили ноги. Постіль щоденно витрушувалась, провітрювалась. Виходячи «між люди», бабуся завжди чепурилась, вигляд мала достойний, як і манеру триматися, — традиції сім’ї. Дітей, особливо дочок, виховувала строго, а внуків часто балувала, дозволяла все...

Доля склалася так, що вона овдовіла досить рано: дід Андрій, після концтабору, а потім і фронту, прожив усього два роки. Залишилося п’ятеро дітей, тяжка робота в колгоспі й вічні нестатки. Тому всі мамині брати й сестри рано пішли працювати, ніхто з них в освіті не сягнув далі шкільної парти.

Особливо тяжкими були 1947-1950 р.р. Окрім голоду, долущували податки. Найбільш болючим, як я пам’ятаю, був час, коли «обклали» кожне фруктове дерево в саду. А сад той, до слова, був справді розкішний: яблуні, груші, черешні, горіхи, вишні, сливи — все насаджено, прищеплено руками діда Андрія. Хату обступали високі ялини, аз вулиці — липи, берестки, захищаючи з поля від вітру.

Кілька разів бабуся, одержавши «рознарядку», бралася за сокиру, але дочки, мої тітки, плакали, просили зберегти пам’ять про батька. Так і залишився той сад аж до цього часу, правда чимало дерев померло від хвороб і старості, як і господарі...

Я бувала на хуторі влітку, призвичаювалась до господарства, проте моєю вихователькою й наставницею була прабабуся Агафія Дорофіївна. Скільки й пам’ятаю себе, то все з нею: в хаті, на городі, в садку, на вулиці, ходила за нею невідступно, тримаючись за спідницю чи за руку — до церкви, на базар, до сусідів «на посиденьки».

Бабуся була завжди аж надто рішучою і часто безапеляційною. Навіть ввечері, коли відчиняла кому-небудь двері,