Читати книгу - "Право на пиво"

— Заходь, — почулось через них. Механік штовхнув двері.

— Усе готове, шефе. Нехай забирає машину.

— Молодець! Можеш сьогодні бути вільним.

— Спасибі, шефе.

Двоє механіків запитально вирячились на усміхнену пику товариша, який вийшов із кімнати шефа.

— З чого це така радість?

— Невже премію тобі відвалив?

— Премію не премію, а я сьогодні вже вільний, а вам бажаю добре потрудитися до кінця дня.

— Щастить же декому…

— Зробив колимагу одному важняку. Шеф і розщедрився.

— Підеш до своєї рудої?

— А хіба вона руда? Я позавчора зустрів його з чорною.

— Хіба це має значення, хлопці? Була б вона, а вже якого кольору…

До кінця робочого дня лишалося години зо три, і механік із задоволенням хлюпався під тугими струменями води. Комбінезон і ковбойка полетіли у шафку, на заміну їм з’явилися сині джинси, елегантна сорочка і світла модна куртка. Дзеркало відбило молоде, з правильними, навіть надто правильними, рисами обличчя, і те, як хлопець розчісує чорне мокре волосся…

Вулиця була не настільки велелюдною, як у години пік, однак машини йшли досить щільним потоком. Хлопець перебіг вулицю і сів за кермо жигуля. Світло-блакитна машина влилася до потоку і покотилась по шосе.

Хлопець знову взявся насвистувати, поглядаючи на себе в дзеркало заднього виду. Машина звернула убік від шосе і далі котилася тихими, малолюдними вулицями. Поворот, іще, ще…

За поворотом на тротуарі двоє людей убивали третього. Вони наче ляльку перекидали його одне одному могутніми ударами кулаків. Людина, з обличчям, залитим кров’ю. Нарешті вона впала.

Хлопець за кермом, як бовван, завмер, перелякано дивлячись на те, що відбувалося перед очима.

Людина на землі не рухалася. Тільки губи ще намагалися щось вимовити, мабуть, марне прохання про милосердя. Один з нападників дістав ножа і якось дуже буденно вдарив лежачого.

Бандит витер ніж об одяг убитого, сховав до кишені. Озирнувся, побачив за кілька метрів від себе світло-блакитну машину і попрямував до неї. Він уже майже просунув голову у відчинене вікно, щоб роздивитися, хто сидить за кермом, коли хлопець натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Бандит зареготав і щось прокричав услід. Хлопець запекло крутив кермо побілілими руками, намагаючись від’їхати якомога далі від місця трагедії.

— Не жени, розіб’єшся. Ти і так уже далеко від’їхав.

Голос пролунав десь поруч, у машині. Хлопець ударив по гальмах. Зі скреготом машина пішла юзом, розвернулася на дорозі, ледь не перекинувшись, і застигла, упершись бампером у сміттєвий бак.

— Я ж казав, не поспішай. Тепер поспішати немає куди.

— Господи! Хто ви? Що вам потрібно? Ви теж із їхньої зграї?

— Що ви! Я просто вісник.

— Вісник? Нічого собі жарти… Ну ж бо, вимітайся звідси. Теж мені, вісник якийсь. Йди і вістуй комусь іншому. Забирайся!

— Із задоволенням. Однак я маю вам повідомити дещо.

— Мені? Від кого?

— Як вам сказати… Може, з минулого, а, можливо, з майбутнього. Не знаю, та це, зрештою, і не входить до моїх обов’язків.

— Тоді кажи і забирайся!

— Ви — свідок.

— Я — хто? Ще раз…

— Ви — свідок. Відтепер і навіки це ваше призначення.

— І це все, що ти хотів мені сказати? Цю муру про призначення?

— Цього досить. Прощавайте.

Незнайомець виліз із машини і почимчикував тротуаром. Хлопець висунувся з вікна і спостерігав за ним, поки той не сховався за рогом.

Жигуль рушив із місця і дуже повільно покотився вниз по вулиці. Хлопець трохи розслабився. Блідість уже не заливала його обличчя і руки, однак пальці помітно тремтіли, коли він прикурював сигарету.

Дівчина справді була рудою, і це не було досягненням перукаря. Вона зустріла гостя здивовано і радісно, сяючи усім своїм ластовинням, і хлопець міг добре його роздивитися, тому що на дівчині, крім вишуканих білих трусиків нічого не було. Та хлопцеві у цю мить було не до дівочих принад. Неначе сомнамбула, він пройшов до кухні, дістав із холодильника бляшанку пива «Оболонь» і припав до неї. Руда надула губки.

— Здрассьті! Тільки ввійшов і пиво хлебтати… На мене навіть не глянув. І чого це ти так рано?

Хлопець відірвався від пива і подивився на руду. Холодний напій трохи привів його до тями, відступив страх. Очі стали дивитися на світ більш свідомо. Хлопець зім’яв бляшанку в кулаку, закинув її в урну і зітхнув. Вочевидь, усе це було незвичним для рудої, і в неї прокинулася цікавість.

Хлопець ще раз глибоко вдихнув, різко видихнув і сів… на стіл.

— А міцнішого в тебе нічого немає?

— Зараз, милий, зараз, — очікування чогось незвичайного підганяло дівчину, вона швидко принесла пляшку, склянку, лід, налила і дбайливо подала хлопцеві. Після доброго ковтка, він підняв на неї очі.

— Вони його вбили. Зарізали ножем.

Руда тихо