Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— Добре, — сказав я. — Отже, ти стверджуєш, що ти не Колька, а Бог?

— Так, я стверджую, — сказав Бог. — Я прийняв вигляд Кольки, але я не Колька. Я можу перебувати у подобі кожного з вас.

— Добре, Бог, добре, припустімо. А де ж тоді Колька?

— Він витіснений зі свідомості, мною. Тепер я в ньому, — сказав Бог.

— Важко повірити, — я поміняв ногу на коліні і відкинувся на спинку. — Це, знаєш, взагалі... Я дивлюся на тебе — ти викапаний Колька, ми з тобою разом в школу ходили... А ти кажеш, що ти — це не ти, а Бог.

— Але ти ж бачиш, що моїми вустами глаголить істина? — сказав Бог. — Твій Колька не здатен був двох слів зв’язати.

— Це точно, — погодився я. — Він алкаш алкашем. Але... але... чому ти саме в його подобу вліз? Я от дивлюся на тебе, на твій ніс — ну ти ж Колька, ні? Ну, кінчай валяти дурня, га?

— Я Бог, — сказав Бог. — Я потенційно присутній у кожному. Я в кожному.

— І в мені? — здивувався я.

— Так, — відповів Бог. — Я мовчу. Я просто мовчу, коли ви говорите самі з собою.

— Ти що ж, — я навіть потягнувся до нього, — ти, значить, у всіх моїх думках тут як тут?

— Я мовчу і чекаю. Чекаю, поки наступить тиша. Повна тиша.

— І що тоді? — запитав я з нетерпінням.

— Тоді я заповнюю всю людину.

— Як ти зараз заповнив Кольку?

— Так.

— Ну і діла, — сказав я. — Я думав, що ти... що Колька дурня клеїть. Почекай, Бог... Я щось не зрозумів: так це ти зараз чи Колька?

— Це я, — відповів Бог.

— Ти в Кольці?

— Ні, це просто я. Сам по собі. Я явився.

— А Колька?

— Його більше немає.

Я знову втупився в нього: переді мною сидів Колька — ну вилитий Колька, з обличчям, знайомим до дрібниць. Навіть синець після позавчорашньої бійки під лівим оком не зійшов. Тільки погляд був не Кольки — спокійний і прямий: зовсім не Кольки.

— Ні, Бог, — покрутив я головою, — знаєш, це для мене вже занадто. Я вірю, що ти Бог, але краще б ти явився як годиться. Ну, у вигляді сяйва. Або голуба. Я б так тебе краще зрозумів і сприйняв.

— Я можу з’явитися у всьому. Я є все, — сказав Бог. — Я у всьому.

— Ти мені одне скажи, Бог, — вирішив я з’ясувати до кінця. — Колька, він взагалі повернеться? Мені з ним поговорити треба, про... коротше, про дурницю. Навіть соромно тобі говорити, до чого дурна справа. Мене дружина послала.

— Я знаю, — сказав Бог. — Колька повернеться. Як тільки він почне говорити про життя, займатися життям — вважай, що він повернувся.

— А ти?

— Я буду мовчати. Свідомість знову заговорить, заповниться земними думками. Те, се. Зникне вічність. Повернеться земна особистість.

— Ти що ж — вічність? — запитав я. — Ти, значить, тиша, чи що?

— Я абсолютна тиша, — сказав Бог. — Ти ж бачиш, з якої висоти я з тобою говорю. Я з тобою не говорю як людина. Я з тобою говорю так, ніби у мене немає нічого — дому, сім’ї, роботи, проблеми грошей, земних турбот. Поговори з будь-якою людиною, послухай, чим вона повністю зайнята, і ти зрозумієш, що таке людина, а що таке Бог.

— Ти, значить, не особистість, так?

— Я дух, голий дух, — відповів Бог.

Тут у двері постукали і увійшла Катька, коханка Кольчина.

— Ти чому на прохідну не прийшов? — накинулася вона відразу на Кольку. — Я тебе вже півгодини чекаю.

— Стривай, чуєш? — я схопив її за руку, не знаючи, що й казати. — Це не Колька.

— А хто ж іще? — вибухнула Катька. — Ви що — знову пили? Чортові п’яниці, щоб вас біла гарячка пошвидше поклала!

— Почекай, Кать, — сказав я. — Я згоден, це був Колька. Але зараз його в ньому немає.

— Як це немає? — втупилася вона в мене.

— Там зараз Бог, — пояснив я їй. — Наразі. Ти не переживай. Він там тимчасово, розумієш? Він там побуде і піде — і знову у свідомості почнуть усякі думки, земні, пролітати, бажання всякі і взагалі — хаос душі, розумієш? Ось тобі і буде Колька. А Бог просто замовкне, зачаїться. Тому що він тиша.

— Я знаю, що ти розумний, — закричала Катька, — але ти мені мізки не пудри! Де півлітра?