Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Як тобі це подобається, — голосно запитав Рома, намагаючись перекричати гучномовці. Дівчинка похитала головою, даючи зрозуміти, що це не її смак.

— Тоді, будь ласка, думай, яка музика подобається саме тобі. А ми з Піратом підлаштуємось.

Тася, закривши очі, зосередилась, подумки переглядаючи треки. Нарешті, після невеличкої паузи, з динаміків полились «золоті» хіти 80-их та 90-их, улюблена музика Тасі та її матері, любов’ю до якої пані Стефанія пройняла і свою доньку.

Рома, Тася та собачка натанцювались досхочу під такі знайомі та рідні ритми. Коли ноги вже не могли ступити й кроку від утоми, всі разом упали на Ромине ліжко.

— Але ж класна у нас поїздка! Цікаво, якщо я розповім про неї однокласникам, мені хоч хтось повірить?

— Краще і не пробуй, бо засміють і скажуть, що ти збожеволів, — повернулась до Романа Тася. — Це буде наша маленька спільна таємниця.

— І Піратова теж.

— Авжеж, і Піратова, — закріпив їх троїстий союз Рома. — А знаєш, я щось знову хочу їсти.

Відразу ж перед ними з’явився гарно сервірований столик, на якому вже стояли зовсім незнайомі дітям страви.

— А це що таке? Ага, зрозумів. Нам пропонують скуштувати стави різних кухонь світу. Сьогодні італійська, — і Роман прицмокнув язиком, — пахне смачно! Спробуємо?

Всі троє дружно сіли довкола столика.

— Оце-то смакота, пальчики оближеш! — захоплено вигукнула Тася, — Пірате, а тобі подобається? — запитала вона собачку. Той радісно гавкнув та закрутив хвостом.

— Він каже, що йому теж надзвичайно подобається, особливо спагеті зі спеціями та пастою, — передала Тася Роману розшифровку собачих слів.

Поївши, діти ще трохи подивились телевізор, а потім вклались спати.

Перша ніч на Сеопфії пройшла цілком спокійно. Роману та Тасі наснились рідні українські простори, а хлопцеві ще, чомусь, його класна керівничка, яка наказала йому все мотати на вус, а потім детально переказати у школі.

Прокинувшись вранці, Рома відразу ж кинувся до вікна. Хотів відчути на своєму обличчі лагідні сонячні промені. Але тут цього не було. Все закривав щит, який відгороджував Сеопфію від впливу космосу. Хлопцеві відразу ж стало сумно. Він, що завжди рвався у незвідані світи, раптом захотів назад на Землю, поніжитись під теплим Сонечком, скупатись у такій звичній на рідній планеті, але недосяжній тут, річці. Роман все більше і більше розумів, де живуть земляни і які блага даровано їм абсолютно задарма. Він важко зітхнув, зрозумівши, що Зіб недаремно привіз їх саме сюди.

Через кілька хвилин почувся легкий стукіт і до будиночка зайшла Заб.

— Мені доручено привести вас за цією адресою. — у руках вона тримала аркуш паперу, на якому було щось намальовано.

Замкнувши помешкання та вирішивши, що поснідають потім, вузенькою вуличкою діти рушили слідом за Забі у гості до атроїдів, які цієї ночі повернулись з Марсу.

Невдовзі вони прийшли до величезного будинку, який своїми формами нагадував швидше мурашник. У ньому туди-сюди снували маленькі, схожі на кроликів, що скачуть на задніх лапках, істоти. Заб підвела дітей до одного з атроїдів, який почав щось швидко говорити.

— Він каже, що дуже радий зустрічі з вами і хоче запросити переглянути разом з ними відеофільм, відзнятий на Марсі.

— Передайте йому, будь ласка, що це буде для нас надзвичайно цікаво, — відповів, прийнявши запрошення, Рома.

Заб переклала його слова і, з низьким поклоном, відійшла. Атроїд, активно жестикулюючи, провів дітей у величезний кінозал. По його центру та боках були встановлені широкі монітори.

— А як ми маємо зрозуміти без перекладача? — запитала Тася, зацікавлено озираючись довкола.

— Зрозуміємо, — озвався Роман. — Вони надиктовуватимуть просто нам у вуха. Чуєш?

І, справді, у Тасиних вухах щось клацнуло і дівчинка почула прохання, щоб вони вибрали собі зручні місця та сіли, бо скоро почнеться перегляд.

Діти всілись, Пірат теж застиг поруч, уважно вдивляючись в екрани моніторів. Зала швидко заповнилась атроїдами, дріодцями та представниками ще незнайомої Роману та Тасі цивілізації. Почався перегляд.

Вони побачили кадри квітучих садів, неозорих полів, на яких працювали люди-велетні. Потім полилась чудова мелодія, що її награвав марсіанин на схожому на українську сопілку музичному інструменті. Таку ж, виготовлену його майстровитими руками, мав дідусь Матвій. Далі замелькали кадри граційних каравел, що плавали марсіанськими морями й океанами та обличчя красивих марсіанських жінок. Вони були дуже схожі на наших, земних, але багато вищі. Марсіанки вишивали, ткали килими, збирали листочки чаю, груші, яблука та сливи.

Потім з’явилась зовсім інша картина. Діти побачили спалені поля, сухі канали, які колись були стрімкими суднохідними ріками, величезні гірські кряжі, що стали яскраво-червоними під спопелившим їх Сонцем. Від зелених садів не залишилось і сліду. Скрізь панувала пустка. Лише крижаний космічний вітер здіймав хмари