Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

У Романовій голові щось клацнуло і у вуха полився голос:

— Таке з марсіанами сталось через те, що вони не виконували заповіді нашого Творця і занадто загордились та не жили за його канонами. Передайте землянам, що те ж саме може статись і з їхньою планетою, якщо не будуть виконувати те, що написано у Священній книзі, дарованій нам Творцем, Великим нашим Другом та Учителем.

Голос замовк, але Роман все ще ніяк не міг відірвати погляду від Червоної планети, покараної за надмірні гріхи.

Тася плакала, Пірат тихо повискував, облизуючи її руки.

— Невже нема зовсім ніякої надії? — схлипуючи, запитала вона брата.

— Ти ж сама чула, що сказав Зіб та голос у вухах? Ми можемо врятуватись самі і врятувати нашу Землю, за умови, що будемо слухатись Великого Творця Всесвіту та жити лише за десятьма, на мій погляд, зовсім нескладними, та чомусь такими непідйомними для багатьох землян, заповідями. Поки що нічого особливого від нас не вимагається, але навіть це не можемо виконувати, бо не змінюємось і змінюватись не збираємось.

— Таке не насниться й у найжахливіших снах, — ніяк не могла заспокоїтись Тася.

— Ходімо, нас вже кличуть, — помітивши вже знайомого атроїда, який, стоячи у проході поміж кріслами, подавав їм знаки, — сказав Роман.

Новий знайомий вивів дітей надвір та сплеснув у лапки-долоні. Перед ними, наче з-під ґрунту, виросла Заб. Вона мовчки провела їх до будиночка.

— Завтра вирушаємо на Дріоду, нашу рідну планету у сузір’ї Рака, — і, помахавши рукою, вона зникла.

В ілюмінатор Романової каюти заглядав відкритий космос. Його зрідка прорізав яскравий метеорит. Мерехтіли збільшені у тисячі разів зірки та планети. Часами з’являлись густі туманності чи миттєво пролітаючі великі шматки космічного сміття, що відразу зникали вдалині. Зіб, Заб, Роман, Тася та Пірат ще зранку вилетіли на рідну планету Зіба та Заб, які запросили дітей відвідати Дріоду. Їх зореліт з неймовірною швидкістю нісся вперед, прорізаючи безмежні простори Всесвіту, за лічені години долаючи десятки тисяч кілометрів. Здавалося б, все було добре, але щось гнітило Тасю та Романа. Напевне, це було те, що бабуся Надія називала ностальгією. Діти раптом захотіли додому, на рідну Землю. Від незрозумілого настрою стискалось горло, а при одній думці про такі з дитинства знайомі пасовища та козу Настю, яка чомусь весь час лізла у голову хлопця, і милу, але таку далеку хату, на очі навертались сльози.

— Могли б і відмовитись туди летіти. Ніхто нас не примушував, — врешті не витримавши, прокоментувала свій стан душі, лежачи на животі на Романовому ліжку та у Романовій каюті і з тугою вдивляючись в бійницю-ілюмінатор, Тася.

— Але це ж такий рідкісний шанс побувати у самих глибинах Всесвіту! А цей настрій пройде. Мені вже поволі робиться легше, — відповів Роман.

— Ну-ну, — тільки й мовила Тася і глянула на Пірата, що тихенько лежав на циновці. Очі в собаки були, чомусь, вологі. Він злякано глянув на дівчинку та відвернувся.

— Та що ж це, врешті, з нами коїться? Ану веселіше. Уявіть себе мореплавцями, які іноді по півроку не заходять у рідний порт. То як же вони витримували? А тут річ іде лише про якихось декілька днів. Зіб пообіцяв, що дідусь з бабусею цього і не помітять, бо для них наші нові друзі стиснуть час. Це ж зовсім ненадовго. Нам обіцяли лише показати Дріоду, а там відразу додому.

Та, все одно, які б підбадьорюючі слова не були сказані, та як діти не намагались не приймати все близько до серця, нічого у них не виходило. Зі страшною силою тягло додому. Не допомагали ані веселі думки, що їх починали думати, ані гучна музика, що її був увімкнув Рома, ані мрії, що відразу по поверненні вони мають зробити.

— Тоді давайте поспимо. Може, так час пройде швидше, — і вони утрьох вмостились на широкому Романовому ліжку, тісненько зсунулись та поринули у тривожний уривчастий сон.

Прокинувшись, діти побачили, що літальний апарат вже прибув на Дріоду.

— Гляньте, а природа майже як у нас на Землі. Бачу квіти, дерева, траву, вдалині — річку. Денного світила поки що не бачу, воно, мабуть, за хмарами, — заглянувши в ілюмінатор, закричав Рома. — А де ж Зіб із Забі?

Та тут у двері тихенько постукали і з’явились обоє, широко, наскільки це, звичайно, було можливо, усміхнені та задоволені. І хлопець раптом зрозумів, що і їм знайомий такий стан душі, як ностальгія, бо дріодці зараз були зовсім інші, ніж на Сеопфії. Вони немовби прокинулись від глибокого сну і жвавіше зарухались.

— Зореліт прибув на Дріоду. Ласкаво просимо відвідати нашу чудову планету. Але хочемо вас застерегти. Тяжіння тут трохи менше, ніж на Землі і навіть Сеопфії, бо планета менша за розмірами. Та ми виділимо вам спеціальні капці, дякуючи яким ви абсолютно безперешкодно зможете по ній пересуватись, завдяки спеціальним магнітикам. Дихати тут легко, бо у нашій атмосфері багато кисню. Ми ще й періодично збагачуємо наше повітря озоном. І ще одне. Нас тут поки що дуже мало і ми не в змозі розвідати всю планету, бо лише недавно її заселили, перебравшись