Читати книгу - "Судний день"

Князь добре знав історію цього чоловіка: якби польські пани і духовенство впіймали його на Україні, то й справді вчинили б ігумену жахливу смерть. Принаймні, півтора року тому його мало живцем не замурували у одній із келій після довгих мук і тортур. А все через те, що ігумен робив чималу роботу для того, аби об’єднати православні церкви і монастирі задля боротьби з католиками. Магнати понад усе хотіли масового покатоличення населення для того, аби обірвати духовні зв’язки тогобічної України з великоросами. Релігійна карта уже давно стала політичною і нею гріх було не скористатися особливо зараз, коли польська держава дихає на ладан…

– Розумію, але справа в нас дуже делікатна, а ваша поява для шляхти – як червоне для бика… Та нічого, сподіваюся, на Україні у вас є багато своїх послідовників…

Ігумен спохмурнів.

– Я відмовляюся будь-що розуміти. Ви, ваша світлосте, говорите загадками, а я з дитинства не вмію їх розгадувати.

Князь з досадою зітхнув.

– Шановний панотче, ну ви ж самі їздили до Петербурга, просили в її величності допомоги проти католиків та уніатів. Чи ви гадаєте, що вам і вашому народові допоможуть якісь комісії й сеймова балаканина? Російські солдати – ось що вам допоможе. Росії вже набридли ті польські магнати-вискочки, і ми вирішили взяти їх за… горло. Ваше завдання – підготувати народ, православних козаків, щоб вони йшли на російських солдатів не зі списами, а з хлібом-сіллю. Така на вас чекає робота.

Лице ігумена ще більше потемніло.

– Я не хочу війни у своєму домі. Так, сам я готовий терпіти за віру православну, але не хочу бачити, як гинуть наші діти – це надто висока ціна.

– А війни не буде, – спокійно заперечив князь. – Із ким воювати? Ви ж самі бачите, що поляки самі себе звоювали! Все, на що вони здатні, то це громити монастирі і різати посполитих. Та православних ми в біді не лишимо: маємо для них документ.

– Документ?

– Царську грамоту.

– Та невже? – іронічно перепитав ігумен.

Князь насупив брови.

– Панотче, мене вже починає нервувати ваша впертість. Скажіть, ви приймаєте нашу допомогу чи ні?

– Ну що ж, приймаю.

– Тоді по руках.

Вони потисли один одному руки.

– Дайте нам свою надійну людину: ми її проінструктуємо і відправимо на Україну…

Мельхіседек зрозумів, що це кінець розмови, і вийшов з кабінету.

У лютому 1768 року імператриці таки вдалося дотиснути сейм, котрий під цим тиском прийняв трактат. Провокація вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У містечку Бар зібралися невдоволені, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Російську державу, а загалом усіх православних, тому декотрі з них наполягали на повній ліквідації православ’я. Скоро цей рух охопив велику територію, тож польському королю довелося попросити допомоги в імператриці Катерини.

Російські війська були вже напоготові і лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Дніпро і рушили в напрямку Вінниці та Бару.

У відповідь на це шляхетство піднялося ще більше, багато ватаг конфедератів вдерлися на Наддніпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись із тими, хто чинив опір.

Священика підвели двоє жовнірів.

– То що, зрікаєшся? – запитав ротмістр Воронович.

– Ніколи, – хриплим голосом відповів панотець.

– Дайте йому ще.

Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав інший жовнір з палицею.

– Це вам так не минеться! – не витримав хтось із натовпу.

Воронович оглянувся.

Він стояв посередині села, просто біля церкви, оточений своїми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовніри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителів цього села, і тепер ті стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцію над своїм пастирем. А той ніби відчував їх погляди і терпів побої мовчки, стиснувши зуби.

Ротмістр Воронович перейшов на бік конфедератів: вони запропонували йому платню більшу, ніж він міг заробити у війську. Ні, гроші тут були не головне: багато товаришів пішли за конфедерацію, тож і йому треба було триматися їхнього боку. Воювати за святу віру і Вітчизну було обов’язком кожного шляхтича. У війську теж були гарні хлопці, однак загони конфедератів були набагато краще забезпеченими: як матеріально, так і фінансово – це також був чинник, який схилив шальки терезів Вороновича саме до такого вибору.

Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарі один за одним бігли до нього, щоб купити собі безпеку. Цілою Київщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичі місцеве населення.

Тотальна більшість шляхтичів Правобережної України приєдналася до конфедерації. Це було пов’язано основною мірою з тим, що величезні простори цих земель мали