Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Аж затремтів Самко від радощів, що можна побути надворі. Це ж він до речі роздивиться гаразд, щоб знати, як утекти звідціля. Мабуть, оцей дідок дурний, коли каже, що можна на сонечку побути. Он отой Кремінь та русявий вели їх по нетрях та по деревах лазили, щоб закрутити дорогу, а він каже, що можна й надворі погуляти. Треба оцю гулянку використати.

Повів Квасок Самка, тільки вже другою печерою, бо йшли по сходах угору, наче на дзвіницю. Ідучи, Самко мацав рукою стіни і довідався, що з обох боків були теж перехресні печері, що тяглися, мабуть, хтозна-куди, бо ніде не просвічувалося. А кожний шерх одбивався луною і замирав десь у глибині.

– У нас здєсь ходов-ходов! Нє зная, можно заблудіться, как в лєсє, – говорив Квасок. – Когда, значіт, работи нєт, так наш Старий с ребятушкамі бєрут кіркі да лопати і забавляются, продєливают ходи, – розповідав він.

«Та у них усе навпаки виходить, – подумав Самко. – Роботою зветься пограбувати когось, а забавкою – це коли робити киркою та лопатою».

Коли вони протупали сотню яку сходів, то блиснув світ, а через хвилину вони вийшли з нори надвір, коли оте можна було назвати надвір, бо вони опинилися на невеликому майданчику, що мав півсотні кроків уздовж і стільки ж завширшки, і наче обгороджений з трьох боків густими кущами ліщини, а від нори вгору нависли круті скелі, а там за кущами так немов і нема нічого, а тільки саме небо.

– Ти, синок, нє вздумай подойті блізко к кустам, нє то сорвьошся і костєй нє собєрьош, – попередив його Квасок, а сам пішов у нору.

Подивився Самко, – майданчик рівний, видно, що він руками чиїмись зроблений, бо й стіна над норою обтесана, а там, де кущі, земля, мабуть, поливається водою, бо вогка, та он і дерев’яні цебра стоять під кущами в холодку, біля самої нори вирубано з каменю ослони.

Попоходив він трохи, подивувався, чого воно отам за кущами не видно нічого, крім неба. Кортить подивитися, що там за кущами і куди це так можна впасти, як остерігав його Квасок. Підійшов обережно до кущів, – розгорнув трохи, не видно нічого, бо густі кущі, – мов стіна, розгорнув далі і глянув. Глянув і вжахнувся й здивувався разом. Він був на страшній височині, – на такій, що ліс унизу зеленів, наче невеликий бур’ян, а за ним прозорою стежкою крутився Дніпро, а ще далі жовтіли безкраї луки. З цього майданчика видно було на обидва боки гори, що тяглися стінами, видно було б на кілька верстов, коли б хто плив Дніпром або йшов понад берегом, коли б мати добрі очі. Десь далеко на горі серед лісу блищали бані церков.

«Мабуть, ото й є місто Любеч, а недалеко від нього й Чернігів», – подумав Самко і зітхнув. Пригадав ще слова Старого, що, мовляв, їм з Марком буде тут добре. Може, воно й добре, та не сюди вони прямували, а там, куди вони надумали йти, може і гірше було б, так зате воно надумано, вирішено. А тікати звідціль не так легко, як здавалося. От нехай би хто спробував утекти з цього майданчика. На стіну, що в ній нора, так і кішка не здереться, а тут з трьох боків тільки б той утік, хто вміє літати. У печерах і заблудиш, бо й у лісі вже блудили. Не дурно ж отой дідок казав, що можна надворі погуляти. «Гуляй отут, мов пес на ланцюзі, та поглядай на небо, або дивися вниз, мов сорока в порожню кістку. Не минеться таки, мабуть, їм з Марком розбійникувати, хоч до такої роботи аніяк руки не сверблять», – міркував Самко, поглядаючи навкруги вже не з дивуванням, а з сумом, що довелося опинитися в таких лабетах.

– Час, хлопче, вже йти снідати, бо сідає сонце, – почувся з нори голос Кременя.

«Ось як тут у них – снідати увечері, а вечеряти ранком, бо робота вночі, а одпочинок удень», – дума Самко ідучи за Кременем по східцях униз.

– Бачиш, який наш монастир? – запитав Кремінь. – Нехай лиш хто спробує знайти нас отут! А ми кого схочемо – того вмить знайдемо, – додав він задоволено.

Самко не одповів йому нічого, погоджуючись мовчки, що монастир дійсно добрячий, та тільки не для всіх.

Уже всі сиділи за столом та снідали, коли Самко з Кременем увійшли до льоху. Сіли й вони до столу.

Марко зрадів, побачивши Самка, його дитячі очі аж засяли від радощів, і він узявся жваво до їжі.

– Ге, бачу, ви такі, що не-розлий-вода, – сказав Старий, поглядаючи на Марка. – Так і повинно бути, щоб за все у світі було товариство.

Самко ледве доторкнувся до їжі, а дивлячись на нього, не дуже їв і Марко.

А розбійники, весело балакаючи, добре їли. Балакали найбільше про свої справи, нічну роботу. Старий більше мовчав, а коли що казав, то всі прислухалися уважно, або ж реготали до нестями.

Ось один з розбійників розповів про те, що як йому вперше було важко вбити якогось пана, а Старий сказав, що вбити пана так саме корисно, як убити вошу.

Поснідавши увечері, розбійники повставали з-за столу, потім кожний з них підходив до стіни, де висіла зброя, брав що треба, і через хвилину всі вже були озброєні, як кажуть, до зубів, бо в кожного була за спиною рушниця, за поясом пістоль та ніж, а деякі мали ще й