Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

З часів останніх років життя хана Менгу-Тимура і до вбивства хана Ногая у 1300 році руським (українським) князем (воїном), останній (Ногай) перебрав до своїх рук майже всі важелі влади Золотої Орди. Але, як пам’ятаємо, до кінця вісімдесятих років майже весь приріст земель свого улусу той здійснював за рахунок Причорномор’я. Тобто хан Ногай, практично, не чинив тиск на володіння Великого Галицько-Волинського князя. А свою ставку тримав на Дунаї, в сучасному румунському місті Ісакчі. Що зайвий раз свідчить про високий статус Великого князя Лева як у себе в державі, так і в Золотій Орді.

Не забуваймо: удільне Київське князівство у 1252–1301 роках, до смерті князя Лева Даниловича, за свідченням історика М.Ф. Берлінського та офіційної російської історії XVIII — першої половини XIX століття, належало до володінь Галицько-Волинського князя Лева Даниловича. Раніше наводилася цитата цього науковця із праці «Історія міста Києва».

У жодному достовірному історичному джерелі немає згадки про прийняття Великим Галицько-Волинським князем Левом титулу короля і королівської корони чи то з рук представника католицького Риму, чи то з рук представника православного Константинополя, котрий відродив Візантійську (Східно-Римську) імперію. Хоча, слід зазначити, що «в исторической литературе встречаются его портреты (князя Лева. — В.Б.), где он изображён с королевской короной» [169, с. 49].

Та думаю, що ті «изображения с королевской короной» є звичайними московськими «доважками брехні». Людина, яка особисто вигнала католицьких священиків із Києва, не могла бути пошанована гнаною церквою.

Є ще одне повідомлення у Літописі Руському, у його Волинській частині, де говориться ось таке:

«У рік 6776 (1268)… Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин,.. пішов до [города] Угровська в монастир Святого Даниїла [Стовпника]. І взяв він на себе чернече одіяння, і став жити в монастирі…

А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові:

«Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка…» [18, с. 427].

Я навів цей довгий витяг із Літопису Руського, аби ще раз переконати читачів у московській літописній фальші. Не могли ні галицькі, ні волинські літописці так писати про своїх князів, виставляючи обох цілковитими п’яницями-шибайголовами та змовниками-убивцями. Що цікаво — жодного слова осуду князя-вбивці хрещеного батька власного сина, ні осуду князя Василька, котрий порушив своє слово-гарантію, у хроніці немає. Це в той час, коли в українського народу з давніх-давен засуджувалося пияцтво, а монахам українська церква забороняла вживати алкогольні напої.

Наведений текст немає нічого спільного ні з українською церквою, ні з українською мораллю, ні з українськими князями.

Це є стовідсоткова вставка московитів — за ментальністю, за поглядами, за вчинками, за їхніми давніми «былинами», за всіма народними ознаками російської натури.

Великий український письменник Євген Гуцало у своїх геніальних новелах «Ментальність орди» писав ось таке:

«В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштінія у Росії, в його «Описі подорожі в Московію»… знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п’яними з домівок у монастир» [170, т. 5, с. 460].

Маємо стовідсотково подібну картину ментальності московських монахів, описану німцем Олеарієм 1633 року і Літописом Руським. Московія, фальшуючи хроніки, приписувала українцям свій стиль поведінки та свою ментальність. У Галичині та Волині в давні часи люди так не поводилися, народний побут такого не дозволяв.

Послухаємо далі Євгена Гуцала:

«Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий… Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому. Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монахи шанували хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монахи не знають ніякої міри: «а ще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися. но пием до пьянства» [170, т. 5, с. 461].

Не думаймо, що московські чорноризці так себе поводили тільки у ХVІ–ХVІІ століттях. Послухаємо стародавню російську народну «былину», яка розповідає про поведінку національного героя Московії:

«Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов’я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему,

Он кричит злодей-разбойник по-звериному» [170, т. 5, с. 402].

А ось і російський Ілля Муромець:

«Хоч і де