Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Да не много-то Илья у них спрашивал,

Да не много с ними разговаривал.

Приходил он ко подвалу кабачному,

Он пинал правой ногой во двери подвальны,

Брал он бочку сороковую под пазуху,

Да другую брал под другую,

Третью бочку он ногой катил.

Выходил Илья да на зелёный луг,

Закричал он во всю голову человечию,

Во всю силу свою богатырскую,

Он зычным громким голосом:

«Ай вы братцы мои пьяницы,

Да вы голи кабацкие,

Кабацкие голи, мужички деревенские!

Вы пожалуйте ко мне на зелёный луг,

Да вы пейте у меня зелена вина допьяна;

Вы молите Бога за старого» [170, т. 5, с. 404].

Можна по-різному сприймати давню московську пияцьку звичку. Але кожна чесна людина розуміє, що вона не має нічого спільного з українською ментальністю. Тому український (волинський) літописець вихваляти пиятику своїх князів не міг. Таке писати і захоплюватися написаним могли тільки московити.

І наостанок кілька слів про відносини Великого Галицько-Волинського князівства із сусідами.

Польське королівство. Отримуючи дозвіл католицького Риму на воєнні дії проти держави Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича, польські князі поводили себе переважно агресивно проти Великого Галицько-Волинського князівства. 1257 року, не отримавши обіцяної допомоги від Папи Римського у протистоянні з Золотою Ордою, Данило Галицький із Галичини, Василько із Волині, а Лев із Києва та Київщини повиганяли усіх католицьких священиків та позакривали усі католицькі костели.

Історик М.Ф. Берлінський (1764–1848) писав з цього приводу: «(Папа Римський. — В.Б.)… старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестовый поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло…» [134, с. 76].

Ще раз нагадую шановним читачам:

Усі війни між європейськими католицькими державами тих часів (1201–1301 роки) та Великим Галицько-Волинським князівством відбувалися, переважно, за ініціативи Римського престолу. То були часи, коли католицький Рим бажав вирішити релігійні розбіжності з православним Константинополем за допомогою меча. «…Папа Інокентій III… був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р(оку) завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму (з католицькою верхівкою. — В.Б.) «Латинську імперію» [53, с. 21].

Слід зазначити, що до часів польського короля Владислава Локетека (1260–13ЗЗ) польська земля була розпорошеною на окремі князівства, які часто-густо ворогували між собою за першість. Тому, окрім династичних зазіхань, польські князівства загрози для Великих князів Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича не становили.

Саме польський король Владислав Локетек об’єднав, спираючись на підтримку Папського престолу, розрізнені польські землі та став потужним володарем Східної Європи. Послухаємо ВРЕ:

«Владислав І Локетек… король из династии Пястов, правил из 1320. С 1275 князь брест-куявский. Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны. Вёл войны с Бранденбургом (1316–1317 и 1326–29) и Тевтонским орденом (1327–32), разгромил войска ордена у дер(евни) Пловцы (1331)» [25, т. 5, с. 148].

І хоча Владислав Локетек воював із Бранденбургом і Тевтонським орденом, та ті війни були результатом порушення Тевтонським орденом вказівок католицького Риму про напрям воєнних ударів. Орден зазіхав на польські землі, а Рим забороняв на них посягати.

Отож, тільки після смерті короля об’єднаної Польщі Локетека розпочалася пряма агресія польських королів на руські (українські, білоруські) та литовські землі. Тому що династичні зазіхання як українських, так і польських князів на окремі чужі князівства (землі) прямої загрози, в