Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

— Ану, Вітьк, влучиш у око качці?

А качка — гумова іграшка — була вмоцнена у вату між шибками, як то було заведено споконвік: між двох вікон намощували білосніжну шматинку чи вату, яку прикрашали засушеними чорнобривцями, блискітками чи яскравими цяцьками.

Дядько зарядив у гільзу одну дробинку, дав рушницю малому, а той прицілився і — бах! — влучив качці в намальоване око.

— О-о! Оце козак росте! — сказав дядько Владик.

На постріл прибігла тітка Келя і лаяла дядька за хмари диму в хаті й за дірочку в шибці, від якої промінчиками розбіглися тоненькі розколинки. А малому Віктору за те надавала потиличників.

Січень 1918 р.

Історія жорстоко карає наївність чільників!

5 січня бойовий і розумний командир київських козаків Ковенко самочинно провів озброєний рейд по Києву. Раптовість рейду дозволила вилучити в «Арсеналі» й тридцяти інших заводах кілька вантажівок боєприпасів і зброї. По всьому видно — готувалось повстання…

Скоропадський пропонує Центральній раді створити 30-тисячний корпус козацтва для захисту Києва, але йому відповіли, що військ уряду вистачає. Хоча підрозділи, які знаходяться у столиці, піддаються впливу більшовиків й все частіше не виконують накази.

Петлюра, розуміючи хибність такої відмови, подає у відставку. Винниченко назначає замість нього секретарем у військових справах Порша, і той взагалі розпочинає демобілізацію українських частин, які повертаються з фронту. Центральна рада залишилась практично без захисту. Єдиною силою, яка ще могла стримувати натиск більшовиків, залишалось Вільне козацтво…

Семен підготував до виступу загін і доручив очолити його Максиму.

— Ми не можемо воювати в Києві офіційно. Я пропонував вислати Києву десять тисяч шабель та артилерію. Голубович відмовився. Він нас боїться. Більше, ніж червоних. Це дуже велика помилка! Візьмеш три сотні й виступиш на Київ. Скажеш — без мого дозволу!

29 січня збільшовичені робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Цього ж дня відбувся бій біля станції Крути. Петлюра з гайдамаками вже вийшов на Крути, але отримав звістку, що почалося повстання, й повернув назад до столиці. Вранці 30 січня Винниченко склав повноваження. Уряд очолив вчорашній студент Всеволод Голубович.

Казали, що після двох днів запеклих боїв в «Арсеналі» наступ очолив сам Петлюра. Вночі 3 лютого на чолі кількох найкращих сотень, під прикриттям важкого панцирника йому вдалося ввірватись до заводу. Казали, що серед цих сотень були звенигородці. Як все було насправді — Максим не казав нікому.

Січові стрільці і козаки розбили повстання в Києві. Але карателі Муравйова вже захоплювали Дарницю.

Після кількох спроб взяти місто «в лоб» Муравйов відмовився від атак. Та вночі «червоні козаки» під командуванням молодого і хороброго сотника Прімакова перейшли Дніпро в Пущі-Водиці. Йшли по слабкому льоду, по-запорізьки накидавши під ноги коням оберемки трави й дошки. Кілька коней провалились й пішли під воду разом з бійцями. Це було дуже небезпечно, тому перехід в місті не чекали.

Вранці червона кіннота з'явилась в тилу гайдамаків, які обороняли мости. Загони спішно відступили.

У цей час збільшовичені частини з фронту захопили Проскурів, Жмеринку, Козятин. 8 лютого під прикриттям січових стрільців Євгена Коновальця і козаків Ковенка уряд і члени Центральної ради покинули місто.

Саме в ці дні Київ вперше пережив бомбардування. Важкі снаряди розривались у центрі міста, розбивали верхні поверхи будинків. Муравйов потім хвастався в листах — як він нещадно бомбив «хохляцкіх буржуєв». Боєприпасів не жалкували. Кожної хвилини на вулицях розривалось 6-10 снарядів, у центрі на бруківці і тротуарах лежали вбиті й поранені, жінки, діти.

Потім почалися вуличні бої, більшовики били по вікнах з рушниць і кулеметів, киянам довелося ховатися в підвалах довгі дні і ночі, без тепла і їжі. Люди боялися виходити на вулиці навіть за продуктами. І правильно робили.

Бо все це була прелюдія до тих жахів і крові, які навіть уявити собі не могли кияни за місяць життя з озвірілими «матросамі» Муравйова.

20 лютого — 8 березня 1918 р.

Після боїв під Вапняркою козацькі сотні продовжували бити більшовиків. Роззброїли два драгунські полки цілої кавалерійської бригади. Командування звенигородцями Тютюнник доручив Федоту Бондарю з Кирилівки, кінних козаків очолив Семен Гризло. З Києва прибули таємні люди, які привезли Юрку Тютюннику звістку. Начебто ката Муравйова відіслали з Києва воювати з румунами, а тепер він збирається перекидати свої відділи через Бобринську. Юрко терміново збирав допоміжні сотні. З Черкас на станцію вже прибули козаки під командуванням Якова Водяного, з Елисаветграда — Кульчицького, з Умані — Безуглого. Звенигородка й навколишні села зібрали «під ружжо» більше сорока бойових сотень. І то яких! Більше двох тисяч вже обстріляних в боях вояків та ще двадцять шість сотень добровольців, яким не терпілось приміряти козацьку шапку з синім або червоним шликом!

До Бобринської козацькі війська йшли звідусіль. Муравйов, наче, повинен був пробиватися на північ, його полки налічували десять тисяч бійців. У Юрка аж свербіли руки відомстити кату за Київ! Операцією керував штаб Звенигородського коша.

— Потрібно боротися! Щоб боротьбою довести життєздатність нації! Бо мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не проллє крові! — лунав голос Юрка на мітингах у Звенигородці, Озірній, Гудзівці, Хлипнівці.

У Звенигородку зі станцій прибували трофеї. Близько двох тисяч найкращих драгунських коней, безліч упряжі, сідел, більше десятка гармат збільшовиченого Другого корпусу Євгенії Бош, які привіз ешелоном Семен Гризло з козаками.

Частини Звенигородського коша захопили більше ста верст залізниці Христинівка — Цвіткове, перепинили в повіті