Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

жодної копії. Знаю напевне, що там були твори Аліджі Сассу і Романо Ґаццери, принаймні пара картин школи Феліче Казораті і кілька — футуристичного періоду, хоч і не найвідоміших його представників. Ще пані А. розповідала мені про картину олією пензля Джузеппе Міньєко, «Подружжя»: її Ренато не хотів продавати, попри наполягання одного лікаря, який щороку збільшував пропоновану суму. «Дивлюся на це полотно, — казала вона, — і згадую нас обох або вас із Норою».

Насправді я ніколи не бачив жоднісінької з цих картин на власні очі. Пані А. показувала мені тільки паперову обгортку, а коли я одного разу наважився і спробував зазирнути поміж краями паперу всередину, вона відразу ступила крок уперед, аби мене зупинити. Більше до таких спроб я не вдавався.

— Що ти збираєшся з усім цим робити? — обводжу я цілу ту кімнату широким жестом у той день, коли приїхав до неї разом із Емануеле.

Не вельми делікатне запитання, і я його як слід не обміркував, а проте вважаю своїм обов’язком попередити пані А. про загрозу, що нависла над її скарбом — скарбом, який вона так довго зберігала у помешканні, де ніхто не став би шукати нічого подібного (зрештою, і цілий той будинок ні в кого не викликав би такої підозри). Хай хто прийде сюди опісля, до її майна ставитимуться надалі без особливої поваги і вже точно не опікуватимуться ним усе життя так віддано, як вона, бо з цим узагалі годі щось порівняти. А поки що пані А. має привілей підготуватися до смерті — і визначити долю кожної з цих речей у точній відповідності зі своєю волею.

— Їм і тут добре, — відповідає вона.

Моє запитання миттєво утворює між нами тріщину; усвідомлюю це, коли вона негайно пропонує перейти до вітальні, бо, мовляв, змерзла у тій кімнаті. Я знаю, про що думає пані А., і не можу ставити їй цього на карб. Хоч у мене начебто й не було жодних прихованих мотивів, мушу все ж зізнатися, що картина з оголеною жінкою, яка знімає шкірку з персиків, таки впала мені в око, і я відразу ж уявив собі її на стіні у нашій із Норою спальні: нам ніяк не вдавалося підібрати на ту стіну щось гідне, щось достатньо інтимне, аби висіти там і споглядати нас уночі, поснулих або й ні.

Після тієї неділі я опиняюся в оселі пані А. ще раз. Вона вже чотири місяці як померла; наприкінці залишила нам комплект меблів 20-х років кремового кольору — стіл і креденс, тож тепер я маю поквапитися, щоб забрати їх до того, як помешкання продадуть. Комплект меблів: єдиний подарунок нам від Бабетти і все, що збережеться у нас від неї. Про Емануеле вона не подбала.

У Рубіані на мене чекали обидві кузини — Вірна і Марчелла. Стіл і креденс — то було єдине, що там залишилося з меблів, а крім того, ще кілька картонних коробок із різним барахлом: скороваркою, двома пластиковими графинами і набором келихів з позолоченими вінцями.

— Це ми віддамо на доброчинність, — сказала Вірна.

— Шляхетний намір, — озвався я без жодного натяку на сарказм.

Ніде ані сліду люстр, колекції годинників і статуй доколумбового періоду, картин і великого годинника з маятником, який стояв у вітальні. Зникли навіть подвійні шибки з вікон, і денне світло агресивно вторгалося в усі кімнати; раніше йому не дозволяли такого ніколи. Помешкання було пограбоване й обібране до нитки; тут відбулася швидка демобілізація цілого життя, присвяченого зберіганню. Пані А. мала чимало часу, місяці й місяці, аби подбати, щоб усі ті реліквії потрапили в надійні руки й набули значення, — і не вдарила пальцем об палець. Після того, як їй поставили діагноз, вона тільки те й робила, що губила свої дні — геть усі, отак один по одному, — аби здобути собі ще жменьку таких самих порожніх і нікому не потрібних днів. А тепер від неї і від усього, що вона так ціле життя оберігала, не зосталося й знаку: все до останньої речі розійшлося по місцях, до яких не мало жодного стосунку, де не було більше жодних вказівок, які могли б розкрити походження тієї чи іншої речі; кожен предмет утратив ланцюжок пов’язаних із ним спогадів і тепер служив лише для отримання прибутку. Бідолашна, дурненька пані А.! Ти дала обвести себе навколо пальця: тебе ошукала смерть, а перед нею — хвороба. Де ті картини, які ти ховала за ширмою? Роками ти навіть на них не дивилася, щоб їм, бува, не зашкодила пилюка. Зникла й та ширма: лежатиме тепер у вільготі якогось складу на піддоні, загорнута у плівку. Про майбутнє, пані А., треба пам’ятати завжди. Ти частенько хвалилася своєю мудрістю і тим, що всі свої знання здобула завдяки власному досвіду, проте користі з усього цього виявилося небагато. Було б ліпше, якби ти більше віддавалася роздумам, бо твого практичного чуття не вистачило, щоб урятувати чи то тебе, чи твоє майно. Кінець нікому не вибачає ані найлегших провин, ані найбезневинніших хиб.

Той стіл ми поставили на кухні. Емануеле впізнав його й обійшов навколо, ніби запитуючи себе, через який часопросторовий тунель він перенісся сюди з дому пані А. — з минулого. У перший вечір їсти за ним було трохи дивно: ніхто з нас не звик до холодного мармуру Глянцевої поверхні, якої ми тепер торкалися руками. Штучне освітлення віддзеркалювалося у лискучій стільниці, і світло било нам просто в очі; на кухні раптом стало ясніше.

— Треба буде поміняти лампочки на слабші, — сказав я.

— Ага, — неуважно відгукнулася Нора, а потім додала: — У тебе часом немає враження, наче ми вечеряємо разом із нею?

Для креденса місця не вистачило, надто довгим і громіздким виявився він для нашої міської кухні. Ми прилаштували його у підвалі чекати призначення на нове місце