Читати книгу - "Дитинство"

Я встаю, з ногами забираюсь' на крісло і зручно влаштовуюсь.

— Ти знов заснеш, Миколонько! — говорить мені maman:— ти б краще йшов нагору.

— Я не хочу спати, мамо, — відкажеш їй, і неясні, але солодкі мрії сповнюють уяву, здоровий дитячий сон заплющує повіки, і за хвилину вже й заснеш і спиш доти, поки не розбудять. Чуєш, було, спросоння, що чиясь ніжна рука торкає тебе; з єдиного дотику пізнаєш її і ще вві сні мимоволі схопиш цю руку і міцно-міцно притиснеш її до губів.

Всі вже розійшлися; одна свічка горить у вітальні; maman сказала, що вона сама розбудить мене; це вона присіла на крісло, де я сплю, своєю чудовою ніжною ручкою провела по моєму волоссю, і над вухом моїм бринить милий знайомий голос:

— Уставай, моє серденько, час іти спати!

Нічиї байдуяи погляди не заважають їй: вона не боїться злити на мене всю свою ніжність і любов. Я не ворушусь, але ще міцніше цілую її руку.

— Уставай же, мій янголе!

Вона другою рукою бере мене за шию, і пальчики її швидко рухаються й лоскочуть мене. В кімнаті тихо, напівтемно; нерви мої збуджені лоскотом і пробудженням: матуся сидить так близенько коло мене; вона торкає мене; я чую її запах і голос. Все це змушує мене скочити, охопити руками її за шию, притиснутись головою до її грудей і, задихаючись, сказати:

— Ой, мила, мила моя матусю, як я тебе люблю!

Вона всміхаються своюю сумною, чарівною усмішкою, бере обома руками мою голову, цілую мене в лоб і кладе до себе на коліна.

— Так ти мене дуже любиш? — Вона мовчить із хвилину, потім говорить:—Дивись, завжди люби мене, ніколи не забувай. Якщо не буде твою'ї матусі, ти не забудеш її? не забудеш, Миколонько?

Вона ще ніжніше цілую мене.

— Покинь! і не кажи цього, голубонько моя, серденько мою!— скрикую я, цілуючи її коліна; і сльози струмком ллються з моїх очей,—сльози любови й захвату.

Після того, як прийдеш, було, нагору й станеш перед образами в своюму ватяному халатику, яке чудове почуття відчу-ваюш, кажучи: "Спаси, господи, тата й маму ж В ті хвилини, коли я повторював молитви, що їх уперше лепетали дитячі уста мої за милою матусею, любов до неї і любов до бога якось чудно зливалися в одне почуття.

По молитві загорнешся, було, в ліжничок, на душі легко й радісно; мрії наздоганяють мрії,—але про що вони? Вони невловимі, але сповнені чистої любови й надій на ясне щастя. Згадаюш, було, за Карла Івановича та його гірку долю, — юдину людину, що я її знав за нещасну, і так його жалко стане, так полюбиш його, що сльози потечуть з очей, і думают: "Дай йому, боже, щастя, дай мені можливість допомогти йому, полегшити йому горе; я ладен_ усім, для. нього пожертвуватн". Потім улюблену порцелянову забавку—зайчика або собачку—встромиш у куток пухової подушки й милуюшся, як хороше, тепло й затишно їй там лежати. Ще помолишся за те, щоб бог дав щастя всім, щоб усі були вдоволені і щоб завтра була добра година для гуляння, перевернешся на другий бік, думки й мрії поплутаються, змішаються, і заснеш тихо, спокійно, з іще мокрим після сліз лицем.

Чи повернуться колинебудь та свіжість, безжурність, потреба любити й сила віри, що їх маюш у дитинстві; Який час може бути кращий, ніж той, коли дві найдорожчі чесноти — чиста веселість та безмежна потреба любити—були юдині мотиви в житті?

Де ті палкі молитви? де найкращий дарунок — чисті сльози Зворушення? Прилітав ангел-утішник, з усмішкою утирав сльози ці й навівав солодкі мрії незіпсованій дитячій уяві.

Невже життя лишило такі тяжкі сліди в моюму серці, що назавжди одійшли від мене сльози ці й захват?

Невже лишились самі спогади?

XVI. ВІРШІ

Майже через місяць після того, як ми переїхали до Москви, я сидів нагорі, в бабусиному будинкові, за великим столом і писав; проти мене сидів учитель малювання і востаннє виправляв намальовану чорним олівцем голову якогось турка в чалмі. Володя, витягаючи шию, стояв позад учителя й дивився йому через плече. Голівка ця був перший Володин твір чорним олівцем, і її сьогодні ж, на бабусині іменини, малося піднести іменинниці.

— А сюди ви не покладете тіні? — сказав Володя вчителеві, піднімаючись навшпиньки й показуючи на шию турка.

— Ні, не треба, — сказав учитель, складаючи олівці й райс-федер у засувну шухлядку: — тепер чудово, і більше не торкайтесь. Ну, а ви, Миколонько,— додав він, підводячись і знов же таки скоса позираючи на турка,—скажіть, нарешті, нам ваш секрет: що ви подаруйте бабусіг Справді, краще було б теж голівку. Бувайте здоровенькі, панове!—сказав він, узяв капелюха, квиточка й пішов.

В ту мить я теж думав, що краще було б голівку, ніж те, коло чого я працював. Коли нас оповістили, що незабаром будуть бабусині іменини і що ми повинні приготувати на цей день подарунок, мені спало на думку написати їй вірші з ці^ї нагоди, і я зараз же прибрав два рядочки з римами, сподіваючись так само швидко прибрати решту. Я зовсім не пам'ятаю, як увійшла мені в голову така незвичайна для дитини думка, але пам'ятаю, що вона мені дуже подобалась і що на всі запитання про це я відповідав, що неоДмінно щось подарую бабусі, але нікому не скажу, що саме.

І от несподівано для мене виявилося, що, опріч двох рядків, які я надумав зразу, я нічого не міг більше написати, хоч як старався. Я почав читати вірші, що були в наших книжках; але ні Дмітрієв, ні Державін не допомогли мені; навпаки, вони ще більш