Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Угу.
— Ярко, чудо ти, ну чесне слово! — притиснув мамку до себе й широко заскалився.
Мамка й собі обвила руками таткову шию, дрібними долоньками поплескала його по дебелій спині й урешті дзвінко захихотіла.
— Я ж тобі казала, що так зроблю! Казала, що ніколи чесного слова здуру не даю, — відповіла.
— Доцю, а підійди-но до татка, — врешті мовив чоловік.
І Чеся звалилася долу. Впала так зненацька, як те роблять доспілі яблука в садку. Чогось ноги підкосилися, й гепнулося дівча побіч груші, не знаючи, як і підвестися.
Ярина миттю підскочила до неї, допомогла хутчіш встати.
— Доню, квітю моя люба, наш татко приїхав, гой! — схвильовано прошепотіла малій на вухо, обійняла міцно, крепко так стиснула, а тоді повела до гостя довгожданого.
Мамка доти рідко про татка споминала. Хіба розказувала, що гарний дуже і добрий, як баба Секлетка. І що приїде він до них неодмінно. І любитиме свою доню. Мамка те відчувала. І мовчки собі чекала.
І дочекалася.
Татко найперше торкнувся Чеславиної щоки. Правої. Там, де біля вушка пресолодкою шоколадною цукеркою, як казала мамка, красувалася її родимка. Лише так вона називала Чесину вроджену плямку. А донька й собі вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає Чесю всім серцем, — так мамка колись сказала. Доня, звісно, прийняла те на віру.
Гой, а в татка — точнісінько така на щоці! Побачила це Чеся, вже коли стояла навпроти ненька й дослухалася до його лагідних, м’яких, ніби з вати, ще й напрочуд лоскотливих торкань пальцевих пучок. А коли помітила на татковім обличчі ще й неймовірно щасливу посмішку, бо він якраз надибав на її личку оксамитову на дотик шоколадну «цукерку», то й ураз залюбилася. Так-так, саме тоді, коли татко посміхався не лише вустами, а й своїми невидющими захмареними очима, Чеслава відчула, як калатнуло біля лівого передпліччя, затим штрикнуло, ніби кошеня вп’ялося кігтиками, й дався їй знак: ось вона — любов до татка. Спала собі, як ведмедик у теплім барлогу, а нині прокинулася.
Обійняв її татко міцно, вона ж його, як уважала, ще дужче, і стала почуватися так добре, так добре, що й тепер того описати не могла! Тоді ще вдихнула на повну й так глибоко, аж низом живота щось кольнуло, зачула татків запах: від нього віяло свіжонарубаними сосновими полінцями, які так любила нюхати, коли з мамкою в шопі у рівні кострики[21] їх складала, — і зробилося їй затишно, спокійно й дуже-дуже радісно. Так, ніби отримала в дарунок, може, й п’ятьох великих пухнавих зайців. Але дві такі м’які іграшки Чеся вже мала. А татка, думала, не буде в неї ніколи.
7
Дядька Миколу виписали. Трохи підправили зсередини, як казав, тож вирішив він братися додому, до теплої грубки й холодної жінки. Але нічого, йому не звикати. Ліків прикупив для контролю за недугою та й до Сави в палату попрощатися зайшов:
— Бувай, хлопче, не болій! — махнув заяложеним капелюхом.
— Дякую, дядьку, — відповів юнак, відірвавшись од вікна, за чиї лаштунки дотепер зазирав.
— А дівка файна, і справді придивися, — бовкнув чоловік, наче постолом у кашу потурив.
— Ви про кого? — вдав нетямущого Сава, підійшовши ближче.
— Про неї, про неї, — підкрутив вуса бородань. — Тільки вона, бач, уже з іншим спільну мову знайшла, — додав. — Але ти все одно придивися, — поручкався, прощаючись.
— Бувайте, дядьку Миколо, добре, без пригод, вам додому добратися! — побажав дещо знічений Сава та подався слідом за чоловіком.
Вони дійшли до виходу з відділення. Саме цієї миті двері відчинилися й за поріг ускочила захекана Марія Кіндратівна, за нею вплигнула бадьора й уже без відразливого хворобливо-рожевого «ластовиння» на личку внука.
— О, бачите, який доленосний збіг? Нас теж сьогодні виписали! — виголосила збентежена чимось жінка.
— Це добре, — щиро втішився Сава і глянув на дядька Миколу.
Той, трохи хвилюючись, витягнув з-за пазухи складену вчетверо серветку та простягнув жінці.
— Дзвоніть, коли треба буде якась порада, — мовив і поправив знічев’я капелюх.
Марія Кіндратівна, наче заздалегідь із ним змовилася, і собі дістала з кишені картатого халата клаптик паперу.
— А це — мій номер. Дзвоніть і ви… Просто… Мо’, захочеться коли-небудь, — прощебетала.
Сава оторопів.
«Нічого собі хворенькі», — почухав під носом.
Дядько, мовивши наостанок: «До зустрічі, тільки вже у веселішому місці!», — подріботів приступками вниз. Затим і жінка, невпевнено помахавши на прощання правицею, хутко почимчикувала з онукою на нижній поверх — збиратися додому.
Нині Сава почувався ліпше. Ще вчора вранці зателефонував Ліліані, й, на щастя, вони примирилися.
— Ху-х, — видав по тому, як кохана йому сказала: «Ну добре, перебуду те весілля без тебе, а ти видужуй. Зараз головне — твоє здоров’я».
Він її кохає. Авжеж, він її неймовірно кохає!
Тільки…
Чого це йому кортить знову погуторити із золотоволоскою? Чому вона більше не йому сповідається, а тому невідь-якому вдівцеві Доброжанському?!
Сава почувався, ніби ревнував. Але то було не так — гадав. Просто йому хотілося бесідувати з русалкою цілими вечорами, а вона чомусь другий день пропадала у дворі, в лікарняній бесідці.
«І про що з ним можна балакати,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.