Читати книгу - "Слово після страти"

Грізний фон Гоппе повертався з Берліна. На шахті про це дізналися ще за добу до його приїзду. Радіо й газети повідомили про велику честь, виявлену самим фюрером «скромному герою», «переконаному націонал-соціалісту», «справжньому арійцеві, який віддав на алтар перемоги своїх трьох синів». Фюрер ласкаво прийняв його і власноручно причепив до грудей почесного «гросфатера» четвертий залізний хрест за «виняткові заслуги перед батьківщиною» (три хрести одержали його загиблі сини).

На шахті «гросфатеру» влаштували урочисту зустріч: гриміли фанфари, грав духовий оркестр, виголошувалися підлабузницькі промови. Потім був сніданок для вузького кола осіб. Нарешті все втихомирилось. На шахті і в таборі настали години зловісного затишшя. Можна було подумати, що «скромний герой» спочивав на лаврах, упиваючись власною славою. Дехто навіть висловлював думку, що, можливо, Гоппе нарешті-таки вгамується і всім настане полегкість.

В'язні ненавиділи Гоппе всіма фібрами душі, його боялися навіть німці. Догодити цьому лютому стариганові було неможливо. Він вимагав од підлеглих суворого дотримання встановленого ним порядку. Інженерів і штейгерів цей деспот цінував не стільки за технічні знання і організаторські здібності, скільки за «смак до влади», службову запопадливість, готовність тиранити ї катувати в'язнів. Будучи керівником фашистської організації шахти «Гогенцоллернгрубе», тобто лейслейстером — Гоппе насаджував режим сліпої покори і в своїй «роботі» незмінно спирався на поліцейсько-гестапівський апарат. Коли після прибуття радянських військовополонених шахта різко знизила вуглевидобуток, Гоппе буквально шаленів. Бувало, вишикувавши німецьких гірничих спеціалістів, він по-всякому шпетив їх, ображав, накладав штрафи.

Несподівано появляючись десь у штреку чи лаві, обер-інженер особисто обшукував радянських військовополонених, і горе тому, в кого він знаходив коробку сірників, запальничку або складаний ніж. З якою насолодою він піднімав свою палицю-молоток і натренованим ударом збивав свою жертву з ніг! Свідомість необмеженої влади над в'язнями п'янила й розбещувала його дедалі більше. Поступово він перестав розрізняти, де німець, а де в'язень, і, траплялося, дубасив і шахтарів-фольксдойче, і навіть «чистокровних арійців», при цьому ще й вимагав од них «патріотичного ентузіазму».

Навіть рядові німецькі шахтарі соромилися свого принизливого становища, а технічні працівники — бригадири, техніки, штейгери, інженери — старалися уникати зустрічі зі своїм шефом. Ніколи не можна було заздалегідь угадати його настрій, бо він змінювався по кілька разів на годину. То Гоппе бився в істериці, то несамовито реготав, то, брутально лаючись, хапався за пістолет.

Давно відомо, що необмежена, ніким не контрольована влада згубно впливає на людей. Вона розтліває їх, примушує лицемірити, прикидатися, обманювати, оббріхувати, ображати, обкрадати, підлабузнювати. Підлі людці — пристосуванці й кар'єристи, хамелеони й різного типу авантюристи, стають опорою такої влади. Усі це бачать, усі розуміють, але, задавлені психозом страху, мовчать. Так було в усі часи і епохи в усіх без винятку країнах. Так було й тут, тим більше, що фашизоване суспільство третього рейху одверто сповідувало звірячі закони.

На шахті траплялися й чесні, порядні німці, які навіть симпатизували нам, потай співчували. Часом вони давали в'язням шматок хліба, але робили це дуже обережно: клали свій подарунок на брилу породи і непомітним кивком або знаком показували на нього в'язневі. І водночас, бувши свідками усіх вишуканих бузувірств Гоппе, вони мовчали, більше, того, підлабузнювалися до всесильного шефа: від нього залежав розмір заробітку, він міг послати на фронт, словом, ціла сукупність факторів визначала психологію підлабузництва.

У перший же день свого повернення на шахту «гросфатер» провів нараду з інженерною верхівкою, потім влаштував збори фашистської організації, після яких — нараду з начальниками дільниць. У другій половині дня він обійшов основні дільниці шахти, трьох невільників відправив у карцер, а двох жорстоко побив «за лінощі». Він з'являвся в шахті і в другу, і в третю зміну, здивувавши цим навіть тупого служаку Нагеля.

— Майн гот![21] — розводив руками штейгер. — Коли ж наш обер-інженер спить? Хоч би не заглянув сюди, бо ніде правди діти — працюємо ми без вогника.

— Цікаво знати, — і тут не втримався Стасик, — який же вогник може бути в підневільних, та ще й таких виснажених людей?

У відповідь Нагель тільки перелякано замахав руками.

Залишившись із Стасиком удвох, я висловив свою тривогу: чи не прогавили ми слушний час для втечі? Адже після повернення фон Гоппе з Берліна на контрольно-пропускному пункті шахти суворіше стали обшукувати і перевіряти аусвайси.

— Але ж веркшютці, як і раніше, з'являються до ствола за п'ятнадцять хвилин до виїзду в'язнів на поверхню, — заспокоював мене Стасик. — Отже, графік не змінився? Наберися терпіння і жди…

Легко сказати: наберися терпіння! Тільки вранці ми дізналися, що в табір нагрянула ціла зграя гестапівців і криміналістів. Вони фотографували в'язнів у профіль і анфас, брали відбитки пальців. Для нас ця процедура не була новиною. Мене, скажімо, в таборах і тюрмах фотографували п'ять разів і стільки ж разів брали відбитки пальців. І після кожного разу під фото з'являлося нове, вигадане мною прізвище. Поки що мені щастило. Та зараз у мене було побоювання, що гестапо спаде на думку звіряти фотографії і відбитки пальців. Навіть повторну втечу гестапо розглядало як тяжкий злочин, а в мене ж їх шість!

Я не на жарт розхвилювався. Стасик заспокоював мене, як міг.

— Ти ж знаєш, — казав він наступного дня, — що гестапівці таки винюхали трьох рецидивістів-утікачів і вчора забрали. Тебе не чіпають. Виходить, нема чого хвилюватися.

Мій друг пошепки розповів, що все потрібне мені для втечі, крім перуки й аусвайса, він уже дістав, благополучно проніс у роздягальню і сховав у своїй шухляді. Завтра буде перука й аусвайс, а там — дай боже ноги. Уже завтра вночі ми будемо далеко звідси.

Після зміни ми, як завжди, не поспішаючи, пішли до ствола і по дорозі ще раз обміркували всі деталі нашого плану. Здається, все продумано, все зважено. Осічки не повинно бути.