Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Цієї миті на другому кінці мощеного каменем майданчика під лозами з’явився високошановний сеньйор єпископ місцевої єпархії в супроводі адвоката-академіка, двох каноніків похилого віку, а також свого секретаря, двох слуг і двох пажів.

Його преосвященство затримався на хвилину, спостерігаючи таку комедійну і таку мальовничу сценку, і мовив спокійним, витриманим тоном, властивим прелатам тих часів:

— Божа заповідь гласить… плати десятини і приміції святій церкві — цьому вчить нас християнська релігія, а от вам, сеньйоре корехідор, не досить однієї десятини, ви хочете проковтнути ще й приміції.

— Сеньйор єпископ! — вигукнули мірошник та його жінка і, покинувши корехідора, поквапилися поцілувати руку прелатові.

— Господь хай віддасть вам, ваше преосвященство, за те, що ви вшанували своїм приходом нашу вбогу хатину! — сказав дядько Лукас, з щирою повагою перший цілуючи руку єпископу.

— Який молодецький у вас вигляд, сеньйоре єпископ! — промовила сенья Фраскіта, теж цілуючи йому руку. — Хай благословить вас господь, хай береже вас мені на радість, як беріг він старого єпископа, хазяїна мого Лукаса!

— Навіть не знаю, чим я можу тобі прислужитися, коли ти сама даєш благословення, замість просити його в мене! — сміючись, доброзичливо відповів пастир.

І, піднявши два пальці, благословив сенью Фраскіту, а потім й усіх присутніх.

— Будьте ласкаві, ваше преосвященство, ось приміції! — сказав корехідор і, взявши з рук жінки мірошника гроно винограду, шанобливо підніс його єпископу. — Я ще не встиг покуштувати…

Корехідор вимовив ці слова, кинувши швидкий, безсоромний погляд на осяйно-прекрасну жінку мірошника.

— Чи не тому, що виноград зелений, як у байці? — зауважив академік.

— Виноград у байці, — заперечив єпископ, — не був зелений, сеньйоре ліценціат; просто він був недосяжний для лисиці.

Ні перший, ні другий, мабуть, не мали наміру зачепити корехідора, але обидва влучили в ціль: дон Еухеніо де Суньїга сполотнів від гніву і сказав, цілуючи руку прелатові:

— То ви вважаєте, що я лисиця, ваше преосвященство!

— Tu dixisti![25] — відповів єпископ з відвертою суворістю святого, яким, ходять чутки, він і справді був. — Excusatio non petita, accusatio manifesta. Qualis vir, talis oratio. Одначе satis jam dictum, mullus ultra sit sermo[26]. Облишимо латину й подивімося на цей славнозвісний виноград.

І він відщипнув… одну виноградинку… від грона, яке підніс йому корехідор.

— Надзвичайно смачний! — похвалив єпископ, помилувавшись виноградом проти світла і зразу передавши його своєму секретареві. — Шкода, що він мені вадить!

Секретар теж помилувався гроном, зробив жест, який мав виразити шанобливе захоплення, і передав гроно слузі.

Слуга повторив дії єпископа та жест секретаря і так захопився, що навіть понюхав виноград, а тоді… надзвичайно обережно поклав його в кошик і, ніби вибачаючись, промовив тихо:

— Його преосвященство постить.

Дядько Лукас, який не спускав очей з винограду, нищечком витяг його з кошика і з’їв, — так що ніхто й не помітив.

Усі посідали; заговорили про те, яка суха стоїть осінь, хоч уже й відшуміли бурі осіннього рівнодення, обговорили можливість нової війни між Австрією і Наполеоном; зійшлися на тому, що імператорські війська ніколи не ступлять на іспанську землю; адвокат нарікав на тривожні, тяжкі часи і шкодував за своїм безтурботним життям у батьківській оселі (а його батьки колись так само заздрили дідам). О п’ятій годині прокричав папуга, на знак єпископа молодший з пажів побіг до карети (її залишили в тому ж яру, де сховався альгвасил) і повернувся зі смачним пісним пирогом, який лише годину тому витягли з печі. Посеред майданчика поставили маленького столика, пиріг розрізали і кожен отримав шматок, хоч дядько Лукас і сенья Фраскіта довго відмовлялися… Демократична рівність тривала протягом півгодини під дашком з виноградного листу, крізь який сіялися останні промені призахідного сонця…

Через півтори години всі поважні гості повернулися до міста. Сеньйор єпископ та його почет дісталися туди раніше за інших, бо їхали в кареті, і перебували вже в палаці — там ми їх і залишимо за вечірньою молитвою.

Славетний адвокат (напрочуд худий) і обидва каноніки (на диво огрядні та поважні) провели корехідора до дверей міської ради, де, як сказав його ясновельможність, на нього чекає робота, а самі рушили до своїх домівок, знаходячи дорогу по зірках, наче мореплавці, а подекуди — навпомацки, мов сліпі, бо вже запала ніч, місяць ще не зійшов, а міське освітлення, як і освіта нашої доби, були в «руці божій».

Зате нерідко на вулицях поблискували великі та малі ліхтарі, якими поштиві слуги освітлювали дорогу вельможним хазяям, що, поважно виступаючи, прямували, за звичкою, на вечірку або в гості до родичів…

Майже біля кожного гратчастого вікна першого поверху ледь вимальовувався (або, краще сказати, вгадувався) чорний обрис мовчазної постаті. То були закохані кавалери, які, зачувши кроки, припиняли на мить свої залицяння…

— Ну й гульвіси ж ми! — картали себе адвокат і обидва каноніки. — Що подумають удома, коли ми повернемося в таку пізню пору?

— А що скажуть люди, коли зустрінуть нас після сьомої вечора і побачать, як ми скрадаємося в темряві, немов якісь розбійники?

— Ні, треба покласти цьому край…

— О, так!.. Але ж той клятий млин!

— Цей млин уже в печінках сидить у моєї жінки… — сказав адвокат, і в голосі його бринів жах перед близькою подружньою розправою.