Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Не така вже… — з прикрістю пробурмотів дон Еухеніо де Суньїга.

— А інші, навпаки, казали, — провадила жінка мірошника, — що у неї погана вдача, що вона дуже ревнива, і що ви боїтесь її, як вогню…

— Не так уже!.. — заперечив дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон, густо почервонівши. — То вже занадто! Певна річ, сеньйорі притаманні, звичайно, деякі дивацтва… Але щоб я тремтів перед нею — та ніколи! Я ж корехідор!..

— То скажіть прямо — любите ви її чи не любите?

— Скажу… Я дуже люблю її… чи, вірніше, любив до того, як зустрів тебе. Та відколи я побачив тебе, не знаю, що зі мною сталося, і вона сама помічає, що зі мною щось не те… Досить сказати, що тепер… торкнутися, приміром, обличчя дружини для мене все одно, що торкнутися свого власного обличчя… Так от бачиш, я вже не можу любити її, не маю до неї ніякого почуття… А от за те, щоб торкнутися цієї ручки, ліктика, цього личка, стану, я все віддав би!

І з цими словами корехідор спробував заволодіти оголеною рукою сеньї Фраскіти, якою вона водила перед самісіньким його носом; проте Фраскіта, не втрачаючи витримки, простягла руку, а тоді з спокійною, нездоланною немилосердністю слонового хобота штурхнула корехідора в груди, і той перекинувся навзнак разом зі стільцем.

— Діво пречиста! — скрикнула наваррка і зайшлася сміхом. — Стілець, мабуть, поламався…

— Що тут коїться? — гукнув дядько Лукас, просовуючи своє негарне обличчя між листям винограду.

Корехідор, простягнувшись горілиць на долівці, з невимовним жахом дивився на чоловіка, який раптом з’явився над ним у повітрі.

Можна сказати, що його ясновельможність був повержений, як сатана, правда, не архангелом Михаїлом, а іншим, пекельним демоном.

— А що має коїтись? — поспішила відповісти сенья Фраскіта. — Тільки й того, що сеньйор корехідор посунув стілець, похитнувся і гепнувся!..

— Ісусе, Маріє, святий Йосифе! — своєю чергою вигукнув мірошник. — Ваша ясновельможність не забились? Може, прикласти оцет з водою?

— Нічого не сталося! — відказав корехідор, насилу підводячись. І додав стиха, але так, щоб сенья Фраскіта його почула:

— Ти мені за це заплатиш!

— А от ви, ваша ясновельможність, урятували мені життя, — оголосив дядько Лукас, не злазячи з альтанки. — Уяви собі, жінко, заліз я сюди, розглядаю грона, та й заснув ненароком на цьому мереживі з перекладинок та виноградних лоз, а між ними такі проміжки, що я цілком міг би провалитися… Отож якби ваша ясновельможність не впали і не розбудили мене так доречно, я б напевне розкраяв собі голову об це каміння.

— Тобто… га?.. — похопився корехідор. — О, тоді я радий! радий… Кажу тобі, чоловіче, я дуже радий, що впав! — А ти мені за це заплатиш! — кинув він Фраскіті.

Корехідор промовив ці слова з такою неприхованою люттю, що сенья Фраскіта знітилася.

Вона добре бачила, як корехідор спочатку злякався, гадаючи, що мірошник усе чув; але потім, переконавшись, що Лукас не чув нічого (адже спокій і облуда дядька Лукаса могли б увести в оману й далекогляднішу людину), корехідор дав волю своєму гніву, і в голові його роїлися плани помсти.

— Та злазь уже звідти, допоможи мені почистити його ясновельможність, він весь у пилюці! — заметушилася жінка мірошника.

І поки дядько Лукас злазив, вона прошепотіла корехідорові, струшуючи з нього пилюку своїм фартухом, раз по раз влучаючи йому по вухах:

— Бідолашний не чув нічого… Спав, як колода…

Не так самі слова, як те, що сенья Фраскіта говорила потай, ніби даючи зрозуміти корехідорові, що вона з ним у змові, разюче подіяло на нього.

— Ой, лукава! Ой, хитра! — пускаючи слину, пробуркотів розчулений дон Еухеніо де Суньїга, хоч і не без дражливості.

— Ваша милість ще гнівається на мене? — улесливо проворкотіла наваррка.

Побачивши, що суворість дає добрі наслідки, корехідор знову спрямував на неї гнівний погляд, та, зустрівшись з її звабливою посмішкою і божественними очима, в яких світилися благання та ніжність, зразу змінив гнів на ласку і зашамкотів з присвистом, виявляючи при цьому цілковиту відсутність як передніх, так і кутніх зубів:

— Від тебе усе залежить, любов моя!

У цю мить дядько Лукас спустився з дашка альтанки.

Як тільки корехідор умостився на стільці, жінка мірошника кинула швидкий погляд на чоловіка: той був спокійний, як завжди, але видно було, що він мало не лусне від стримуваного сміху; здаля вона обмінялася з чоловіком повітряним поцілунком, скориставшись тим, що дон Еухеніо був трохи розгублений, а тоді голосом сирени, якому позаздрила б сама Клеопатра, промовила:

— А тепер, ваша ясновельможність, покуштуйте мого винограду!

Треба було бачити, яка гарна була в цю хвилину наваррка (такою я і відтворив би її на полотні, якби мав хист Тіціана): вона стояла перед зачарованим корехідором свіжа, зваблива, пишна, вузьке вбрання щільно облягало різьблене тіло; висока і ставна, вона підняла над головою оголені руки і, тримаючи в них грона прозорого винограду, втупила в корехідора благальний погляд ясних очей, на дні яких причаївся острах, і промовляла до нього з посмішкою, проти якої годі було встояти:

— Його ще не куштував сеньйор єпископ… Перший виноград цього року…

Вона була схожа на величну Помону[23], що підносить фрукти Сатиру[24].