Читати книгу - "Поєдинок з абвером"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Заспокойтесь, фрау. Недарма кажуть: поволі їдеш — далі будеш, — це, чи щось схоже на приказку, сердито кинув гауптман.
Німці — один і другий — одразу ж поплатилися за свою відвертість.
— Видно, ви люди зі страху, — обурилась супутнє ця. — Це не личить офіцерам рейху.
— Що ви маєте на увазі? — насторожився гауптман.
— Я маю на увазі ваші настрої…
— Гм… Настрої?
Лисий зенітник ображено засопів, його напарник зітхнув, відкинув набік карти, підвівся.
— Чи відомо фрау, чому цей поїзд простояв на станції півдоби? Ви надмірна оптимістка, та ваш оптимізм не виправданий. Так, так, на нашому шляху висадили в повітря міст, невеликий, але дуже важливий. Це зробив не загін, не десяток бандитів підривав, а один диверсант з татуїровкою на руці: ім’я «Marta» і якір. Його вбили: патруль знищив росіянина-більшовика неподалік місця диверсії, за насипом.
— Чому ви вважаєте, що то був росіянин, а не хтось з місцевих?
— Вранці фуражири брали на луках сіно і в копиці знайшли парашут. Не англійський, не американський, а радянський.
— Давайте краще подрімаємо, — запропонував гауптман і додав примирливо: — Страх і справді поганий союзник. Нам потрібні спокій і відпочинок. Вранці прибудемо до Кракова, а там — чим далі на схід, тим небезпечніше… Війна ж…
— Війна однаково зобов’язує до дії як чоловіків, так і жінок, — озвалась супутниця. — Ми теж боремось проти дорога.
Обер-лейтенант не став більше сперечатися. Іронічно-зневажлива посмішка зникла з його обличчя. Він зібрав і заховав до кишені карти, відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Гауптман довго шукав сірники. Нарешті, знайшов їх, прикурив сигарету і вийшов у тамбур.
Жінка пильно глянула на офіцера, що задрімав на сидінні, потім перевела погляд на свій плащ, котрий висів поряд із зелено-сірими шинелями. В ньому були зашиті таємні розвідувальні відомості з Берлінського тайника «Сокола». Згідно з наказом Центру розвідниця поспішала до Кракова, щоб відзвітувати про поїздку в Берлін і одержати нове завдання.
Несподівано поїзд загальмував і зупинився.
— Що могло статися? — вбіг до купе лисий гауптман. — Невже знову диверсія?
— Семафор, — пояснив залізничник, який проходив вагоном. — Червоний сигнал семафора.
Заскрипіли колеса, захитався вагон. Поїзд рушив далі на схід.
Насувалася ніч. В купе спалахнула лампочка. Офіцер зашторив вікно. Пасажири лаштувалися спати.
Поїзд важко гупав у ніч.
СЛІД ОБРИВАЄТЬСЯ«Мабуть, легше знайти голку в копиці сіна, ніж Шлезінгера у Словаччині, — подумки нарікав Григор’єв — комісар групи підполковника Морського, яка одержала завдання розшукати в Братіславі «Сокола». — Як натрапити на слід розвідника, коли він так засекречений?»
Щоправда, в Центрі командиру й комісару показали фотографію людини, що була змушена носити осоружну фашистську форму й жити подвійним життям розвідника. Але як фото, так і словесний портрет застаріли.
Основними засобами пошуку мали стати зовнішні прикмети та захоплення, за якими треба було впізнати колишнього берлінського «кореспондента 2066». Перше: він пристрасний автолюбитель. Однак лишалось невідомим, якої марки автомобіль обер-лейтенант матиме на цей раз. Друге: захоплюється унікальними антикварними виробами…
До речі, контакт належно шукати через комісійні крамниці або кав’ярні. Шлезінгер міг запропонувати для продажу чудову африканську статуетку богині з чорного дерева із золотою пальмовою гілочкою. Ціна має бути такою, що навряд чи знайдеться покупець в окупованій Словаччині.
Розвідники уже кілька разів з’являлися на вулицях Братіслави. Обійшли всі комісійні крамниці. Дві з них були зачинені взагалі. В одній, що торгувала, на полицях, крім фарфорових сервізів, не було нічого. На стіні висіло кілька картин — невдалі копії полотен майстрів фламандської школи.
Щоб зблизитись з антикваром, Григор’єв усе-таки вирішив дещо придбати. Погляд зупинився на запальничці ручної роботи. Це був маленький пістолет з перламутровою рукояткою.
— Нею можна насправді користуватись, чи це сувенір-бутафорія? — запитав господаря крамниці.
Той звів догори кошлаті брови:
— Пане, ви мене ображаєте. На прилавках непотріб не лежить.
— Даруйте, але тепер такий час… Коштовних речей зі свічкою не знайдеш.
— Чому ви так гадаєте?
— Колекціоную вироби з червоного, чорного дерева. Пересвідчився, такого добра давно уже немає.
— Якби ви прийшли кілька днів тому…
— Невже вам пропонували скарб?
— Скарб — це не те слово. Ви знаєте, що таке чорне дерево в руках сенегальського майстра?
— У вас була така річ?
— Авжеж, богиня із золотою пальмовою гілочкою. Просто казка!
— Де ж вона?
— Ви все одно не купили б її. За неї правили таку ціну, що навіть я відмовився. Сорок років стою за ось цим прилавком і в порожнє не граю…
— Хто вам пропонував богиню?
— Німець, пане. Військовий німець. Прийшов, здається, напідпитку й приніс свою, як він сказав, родинну реліквію…
— Той чоловік залишив свої координати?
— Хіба німецькі офіцери довіряють словакам?
— Скільки ж він хотів за свою богиню?
— Багато. Дуже багато! Дивак якийсь. Прийшов і каже: посперечався з друзями в кав’ярні «Карлтон», що візьме за родинний африканський талісман, знаєте, скільки? Три тисячі крон! Я ахнув. Де ж мені взяти таку суму? Тоді він запропонував: дві тисячі шістдесят шість». І пояснив: дві тисячі в нього боргу, а шістдесят шість хоче залишити собі. Це, мовляв, щаслива для нього сума: кілька разів починав з неї грати в карти і завжди загрібав добрячу калитку.
— Тепер я, добродію, відчуваю, що то справді коштовна річ, — захвилювався Григор’єв. — Гроші в мене є. Але як знайти того німецького офіцера?
— На жаль, нічим не можу зарадити…
— Гадаю, він ще прийде сюди. Я або мої друзі будемо до вас навідуватись. Хотілося б придбати ту «африканську казку».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поєдинок з абвером», після закриття браузера.