Читати книгу - "Бронзовий птах"

— Тихо! Не веслуйте!

Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.

Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.

На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.

Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.

Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися — це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.

Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.

Всі дивилися вслід човну: хлопчики — з своєї схованки, старуха і Єрофєєв — з берега, Сенько — з підводи.

Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.

Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…

Першим порушив мовчанку Генка.

— Цікаво, що вони повезли в човні? — промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. — Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?

— Не вчора, а позавчора, — відповів точний Славик, — і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.

— «Перевезти», ага! — перекривив його Генка. — Так рано, щоб ніхто не бачив! І Єрофєєв, куркуль і глитай, із своїм Сеньком примазалися. — Він повернувся до Мишка: — Знаєш, Мишко, давай краще висадимо Славика.

— Навіщо?

— Він усю дорогу сумніватиметься: «Нічого такого», «Нічого особливого», «Нічого в нас не вийде», «Нічого ми не знайдемо…» Так і канючитиме…

У відповідь Мишко тільки відмахнувся. Але що все це означає? «Графиня», човняр, Єрофєєв — усі вкупі. Щось відправляють, уночі, таємно…

— Можливо, старуха інвентар вивозить, щоб комуні не дістався, — припустив він.

— Який у неї інвентар! — сказав Жердяй. — Немає в неї ніякого інвентаря.

— Що ж, по-твоєму?

— А я звідки знаю!

— Гаразд! — вирішив Мишко. — Все одно нам плисти вниз. Шукатимемо Ігоря й Севу і заодно подивимось, куди човняр одвезе ті мішки. Головне — щоб він не побачив нас. Їдьмо!

Жердяй відштовхнув човен од берега. Генка і Славик змахнули веслами. Приставивши бінокль до очей, Мишко вдивлявся в далечінь. Човняра не було видно. Але нічого, вони наздоженуть його.

Звивиста річка крутилася в глибокій, вузькій долині. Високий правий берег був дуже підмитий — над водою жовтіли ніздрюваті вапняки, біліли химерні крейдяні урвища. На низькому лівому березі тягнулися вузькі смужки заливних лук і торфових боліт. Крізь каламутну воду дно виднілося тільки на дуже мілких місцях — грузьке, покрите тванню. В деяких місцях вода швидко крутилася — на дні били джерела.

Хлопці поминули село, поромну переправу, а човняра все не було. Невже на чотирьох веслах вони не можуть його наздогнати? Мишко подав знак причалити до берега, виліз із човна і піднявся на горбочок, намагаючись звідти побачити човняра.

Широка панорама долини відкрилася перед ним: безкраї поля, темні ліси, тихі переліски, поодинокі вітряки, білі дзвіниці церков, на близьких полях вози з піднятими в небо голоблями… Сонце повільно підіймалося з-за обрію. Його навкісні промені розсували далину, покриваючи все навколо яскравими барвами. Але вузька чорна смужка річки ховалася за пагорбами і заростями, і там не можна. було нічого побачити.

Мишко повернувся до човна. Вони з Жердяєм змінили Генку і Славика і попливли далі. Тепер Генка сидів за рулем, а Славик з біноклем у руках — на носі.

— Натиснемо, Жердяй, — говорив Мишко, з усієї сили налягаючи на весла. — Ти, Генко, за рулем обережніше…

— За мене не турбуйся, не вперше, — не забарився з відповіддю Генка.

У тільнику і підкочених штанях, з кормовим веслом в руках він мав дуже мальовничий вигляд.

— Ти, Славко, — продовжував командувати Мишко, — пильнуй! І стеж не тільки за човнярем. Головне — Ігор і Сева. Приглядайтеся, чи немає плоту або якихось інших слідів.

— Поки що нічого не видно, — відповів Славик, — ні човняра, ні хлопців, ні плоту, ні слідів.

Так пливли вони ще з півгодини, щосили налягаючи на весла. Мишко саме хотів було зробити заміну, як раптом Славик, не одриваючи бінокля від очей і повертаючи ним то в один,