Читати книгу - "Слово після страти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нас одкопають... нас одкопають... нас обов’язково одкопають.
— Дарма, Владеку,—обнадіював мене Стасик — Не вішай носа! Наше щастя, що з нами фашист. Його не залишать напризволяще, рятуватимуть. Може, вже почали розбирати завал.
Здавалося, час зупинився. Хвилини тяглися, наче сама вічність. У голові в мене був якийсь хаос. Думати ні про що не хотілося.
Нагель сів на брилу породи, тупо озирнувся довкола і раптом почав схлипувати, як дитина. Він остаточно розклеївся.
— Простіть мені, хлопці,— сказав він крізь сльози.— Я був несправедливий до вас...
І диво дивнеє: мені стало жалко ненависного штейгера. Мабуть, те саме почуття з’явилося і в Стасика, бо він почав заспокоювати Нагеля. У поляка було добре серце. Він схвильовано ходив по забою, а потім зупинився й сказав:
— Замість киснути, шляк би го трафив, давайте краще пообідаємо. Все одно, двом смертям не бувати, а одної не минути.
З цими словами Стасик узяв свою торбину і, підсівши до мене, виклав з неї продукти. Потім звернувся до штейгера:
— Іди сідай, Нагель, пообідаємо, бо на голодний шлунок помирати важко.
Штейгер враз стрепенувся, наче після забуття, знайшов свій портфель, виклав з нього усі продукти і сказав:
— Їжте, хлопці, ви молоді...
— А хіба ти старий? — звернувся до нього Стасик.— Скільки тобі років?
— Сорок два.
— От бачиш, хіба ж це старість? Жінка, діти в тебе є?
Обличчя Нагеля просвітліло, погляд став лагідним, навіть ніжним.
— У мене молода, дуже гарна жінка. Я її так люблю...— голос його затремтів.— А дочка... їй п’ять років. Кучерявенька, славна...
Нагель знову почав схлипувати.
Стасик був уже й не радий, що затіяв цю розмову.
— Ну годі, годі тобі. Все буде гаразд. Давайте їсти.
Після обіду Стасик, як тільки міг, підбадьорював мене й Нагеля, він висловив припущення, що рятувальні роботи вже ведуться і нас неодмінно визволять із цієї кам’яної пастки. Я охоче вірив йому, і мені здавалося, що наше становище не таке вже й безнадійне. Навіть Нагель трохи повеселішав. Він запропонував нам поспати, а сам зохотився чергувати. Так ми й зробили.
Прокинувся я весь у поту. Боліла голова, хотілося пити. У пітьмі ледве блимала одна карбідна лампа, наче свічка над померлим. Поруч сидів Стасик, а Нагель нервово ходив по забою. Його довготелеса постать снувала туди-сюди, наче привид. Під ногами тріщало вугілля, і цей тріск тільки посилював мертву тишу та гнітюче почуття безвиході.
— Якось дивно поводиться Нагель,— пошепки мовив Стасик.— Це мені не подобається, коли б він не втнув якоїсь дурниці.— Стасик помовчав, потім звернувся до штейгера: — Нагелю, ти хочеш пити? Іди ось випий трохи чаю.
— Пити? — здивовано перепитав Нагель і з доброго дива зареготав.
— Іди сюди,— повторим Стасик.— Доїмо, що є, вип’ємо чай і полягаємо спати. Треба берегти сили.
Штейгер слухняно сів. Ми доїли все, що було, допили з термосів чай Мигель поводив себе пристойно, і Стасик, попросивши мене почергувати, заснув.
Я сидів і не зводив очей з Нагеля, а він і далі ходив по забою. Кілька разів я пробував заговорити до нього, питав, котра година, але штейгер не звертав на мене жодної уваги. Так тривало годин зо дві. Мені стало моторошно, і я розбудив Стасика.
— Нічого не чути? — спитав він.— А Нагель усе ходить?..
— Ходить і поводить себе дуже дивно: щось бубонить під ніс, а на мої запитання не відповідає.
— Дивно...— стурбовано мовив Стасик.— Нагелю, котра зараз година?
Але Нагель не відповів.
— Ну й дідько з ним. Не хоче говорити, і не треба. Ох, голова наче свинцем налита, і пити хочеться...— уперше за ці години поскаржився Стасик.
У мене в самого розколювалася голова, і страшенно хотілося пити. Морили духота і важке, з малим вмістом кисню повітря. Через кілька годин ми будемо отруєні вуглекислотою, бо з кожною хвилиною кисню ставало дедалі менше. Ми обливалися потом, а втрату організмом вологи поповнити було нічим. По всьому тілу розливалася кволість, мною оволоділа тупа байдужість до всього, і я заснув.
Розбудив мене якийсь крик, незрозуміла метушня в забої. Я розплющив очі і деякий час ніяк не міг уторопати, що діється. Довкола темно, хоч в око стрель. У цій кромішній темряві чути було, як важко хекали і борюкалися двоє, вигукуючи страшні прокльони німецькою і польською мовами.
— Владеку, допоможи мені! — впізнав я голос свого друга.— Я тут, я держу Нагеля, він збожеволів! Візьми в кишені моєї куртки запальничку і присвіти. Тільки швидше!
Наче в маренні я звівся на ноги, наосліп кинувся на Стасиків голос, зачепився за щось і впав прямо на сплетені тіла, що борюкалися.
Удвох ми повалили Нагеля, зв’язали йому пасами руки й ноги. Він кричав не своїм голосом, звивався, як спрут, бився головою об вугілля, і ми насилу вкоськали його.
При світлі запальнички я побачив подряпане, закривавлене обличчя Стася. І він, і Нагель уже не дихали, а харчали.
— Поки горить запальничка,— прохрипів Стась,— пошукай дроту, бо ремені можуть не витримати.
Я швидко знайшов дріт, ми скрутили ним руки божевільного штейгера і прив’язали їх до стойки. Важко хекаючи, Стасик витирав закривавлене обличчя. Тим часом Нагель судорожно сіпався, несамовито кричав або починав дико реготати. Моторошно було слухати цей регіт божевільного.
Запальничка погасла, і все довкола поринуло в непроглядну пітьму. Нарешті заспокоївся й Нагель. Він перестав кричати й реготати, тільки чомусь почав гикати. Так тривало досить довго. Ми вже втратили будь-яку надію на порятунок і в думці готувалися до смерті. Кілька разів
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.