Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

- Ані трішечки.

- А як там твій брат, батько, сестра, жінка, мати?

Хома додивився на мене удавано презирливо:

- Тра-та-та-та ... Ну, то що?

Я люто кинувся до нього через ліжко. Хома вдав, що перелякався, одскочив на другий край ліжка, натягаючи на себе щільно ковдру, і відповів запитанням:

- А ти б не стріляв?

- І не стрілятиму, хоч і пошлють.

- Дурак будеш - тебе застрелять, та й усе, - переконливо відказав товариш Хома.

Несподіваність і переконливість Хоминого слова глибоко мене вразили. Я не знайшов нічого іншого, як розгублено перепитати:

- Та й усе? - і сам почував, що сказав дурницю.

- Так, - ще переконливіше ствердив Хома.

- А ти читав, Хомо, Винниченкових "Солдатиків?"

- Читав.

- А Горького "Про п'ятий рік" читав?

- Читав.

- Ну, і...?

- Ну, і пшик вийшов із того всього, - дражнив мене Хома.

- А коли б ти, я, він, та ще він, та всі ми не стріляли?

Хома подивився на мене довгим-довгим поглядом, одкашлявся й почав наспівувати сумну, безнадійно-журливу пісню з його невичерпного арсеналу. І на дальшу розмову він не дався. Або не вірив моїй щирості й запалові, або й справді непевний був, що можна сподіватися колись отаку безпросвітно-сіру солдатську масу, яка нас оточувала, запалити однією думкою, щоб та маса колись не послухала поклику команди...

Мені чутки про Петербург не давали спокою. До самого виїзду з Фрідріхсгаму я носився з ними, малював собі знані з літератури, розквітчані власною фантазією, картини розстрілу робітничих демостранцій, ніяк не міг уявити собі, щоб не можна було, ну, в крайньому разі, вгору стріляти, пильно придивлявся до облич товаришів у сірих шинелях, далекими натяками, обережно заговорював із кількома з них, і тільки один, якийсь білобрисий сектант із Новгородщини, здалося мені, запалився справжнім полум'ям протесту проти передбачуваного наміру послати нас проти робітників.

Цей сектант, на прізвище, здається, Астахов, служив неохоче, рушниці якось увесь час цурався, більш за інших задумувався, не брав ніколи участи в знущаннях з чужородців, і через те все давно мені подобався, після Хоми та Петка Делі-Бошка, найбільше за всіх.

Але й він одповів мені тією самою гіркою правдою, що й товариш Хома:

- Не вбиватимеш, то тебе вб'ють...

- А все таки, як же ти? - перепитав я його вдруге.

Астахов подивився на мене глибоким, пронизливим поглядом, і переконано сказав:

- Я не вбиватиму... І зажурився.

Близько повз нас проходив єфрейтор Уткін, і ми мовчки з товаришем Астаховим на цей раз розійшлися.

На тому мої наміри знайти спільнодумців у такій важливій і жахливій справі, якою нас хотіло почастувати начальство, марно закінчилися.

Дратувала мене безсила лють, я вигадував тисячі всяких комбінацій, щоб не потрапити на "усмирителя", і тільки думки про те, що був би якийсь організатор, якась, зв'язана з революційними силами одиниця, а грунт для агітації все таки в нашій роті, а, значить і в усьому полку є, - ця думка трохи мене заспокоювала.

А навчання в казармі й поза нею йшло належним темпом. Найбільша та найулюбленіша у начальства ділянка в навчанні - була атака на ворога - на напхані соломою опудала, повішані в ряд на бантинах, як на шибеницях, низенько при землі. Треба було, кроків за сто почавши, кидатися з настовбурченими багнетами вперед, на ці прообрази ворога, з місця ще роззявляючи, як вершу, рота й несамовито вигукувати "уррра!", а добігши до бантини, загатити в пузо опудалові зрозгону багнета, миттю висмикнути його, крутнути рушницею в руках, замахнутись і садонути ще й прикладом.

Солдатам такі вправи виразно подобались і, пороззявлявши роти, з дикими вигуками, з особливою якоюсь насолодою мчали вони вперед, а кололи й били з присмаком. Правда, були й такі, що всякими способами уникали цих вправ.

Між ними був мій любий Хома Мельниченко, був сектант Астахов, Петко Делі-Бошко, було ще кілька хлопців, що в їхніх очах завжди можна було прочитати щось більше за те, що світило з поглядів усієї солдатської маси.

Уникав таких розваг, скільки міг, і я, бо хворобливо нагострена уява кожного разу перетворювала в свідомості опудало на живу людину, і все єство, всіма наявними силами, протестувало проти цієї науки - колоти животи й трощити черепи майбутньому ворогові - живій людині.

Важко собі й уявити наші радощі, коли, знову таки несподівано, одержано наказа вирушати всьому полкові до столиці Фінляндії - Гельсінгфорсу (Хельсінкі - звуть її фіни) - резиденції царського намісника в Фінляндії, генерал-ляйтенанта Зейна, на все літо нести караульну службу.

І хоча багато більше приваблювало, зокрема мене, таборове життя, проте, це було вже не "усміреніє", а звичайна вартова служба, та ще в такому величезному культурному центрі, за який я собі малював Гельсінгфорс.

Товариш Хома зрадів із того з інших причин.

- Ну тепер, братику, нехай стережуться фіночки! - солодко прицмокуючи, сказав він мені на цю звістку, і почав широко фантазувати на тему про майбутні його любовні походження в фінській столиці.

Мене тими розмовами розворушив він тільки в тому напрямі,