Читати книгу - "Лісова пісня, Леся Українка"

там при­таюється. З лі­су ви­хо­дить Лу­каш. Мавка йде на­зуст­річ Лу­ка­ше­ві. Об­лич­чя її від­би­ває смер­тельною блі­діс­тю про­ти яск­ра­вої оде­жі, ко­на­юча на­дія роз­ши­ри­ла її ве­ли­кі тем­ні очі, ру­хи в неї по­рив­час­ті й за­ни­ка­ючі, на­че щось у ній об­ри­вається.

 

Лукаш

(побачивши її)

Яка страш­на! Чо­го ти з ме­не хо­чеш?

(Поспішає до ха­ти, сту­кає в две­рі, ма­ти від­чи­няє, не ви­хо­дя­чи, Лу­каш до ма­те­рі на по­ро­зі.)

Готуйте, ма­мо, хліб для ста­рос­тів,-

Я взавт­ра за­си­ла­юсь до Ки­ли­ни!

(Іде в ха­ту, две­рі за­чи­ня­ються.)

 

«Той, що в ска­лі си­дить» ви­хо­дить і по­дається до Мав­ки.

 

Мавка

(зриває з се­бе баг­ря­ни­цю)

Бери ме­не! Я хо­чу за­бут­тя!

 

«Той, що в ска­лі си­дить» тор­кається до Мав­ки; во­на, кри­к­нув­ши, па­дає йо­му на ру­ки, він за­ки­дає на неї свою чор­ну ки­рею. Обоє за­па­да­ються в зем­лю.

 

 

 

Хмарна, віт­ря­на осін­ня ніч. Ос­тан­ній жов­тий відб­лиск мі­ся­ця гас­не в ха­осі го­ло­го вер­хо­віт­тя. Стог­нуть пу­га­чі, ре­го­чуть со­ви, уїдли­во ха­вав­ка­ють пу­щи­ки. Рап­том все пок­ри­вається про­тяг­лим сум­ним вов­чим вит­тям, що роз­ля­га­є­ть­ся все дуж­че, дуж­че і враз об­ри­вається. Нас­тає ти­ша.

По­чи­на­ється хво­ре сві­тан­ня пізньої осе­ні. Без­лис­тий ліс лед­ве мріє про­ти по­пе­ляс­то­го не­ба чор­ною ще­ти­ною, а до­лі по уз­ліс­сі снується розт­рі­па­ний мо­рок. Лу­ка­ше­ва ха­та по­чи­нає бі­лі­ти сті­на­ми; при од­ній сті­ні чор­ніє якась пос­тать, що зне­мо­же­на при­хи­ли­лась до од­вір­ка, в ній лед­ве мож­на піз­на­ти Мав­ку; во­на в чор­ній оде­жі, в си­во­му неп­ро­зо­ро­му сер­пан­ку, тільки на гру­дях кра­сіє ма­ленький ка­ли­но­вий пу­че­чок.

Коли роз­вид­няється, на га­ля­ві стає вид­ко ве­ли­кий пе­ньок, там, де сто­яв ко­лись сто­літ­ній дуб, а не­да­леч­ко від ньо­го не­дав­но на­си­па­ну, ще не по­рос­лу мо­ріж­ком мо­ги­лу.

З лі­су ви­хо­дить Лі­со­вик, у сі­рій сви­ті і в шап­ці з вов­чо­го ху­т­ра.

 

Лісовик

(придивляючись до пос­та­ті під ха­тою)

Ти, до­неч­ко?

 

Мавка

(трохи пос­ту­пає до нього)

Се я.

 

Лісовик

Невже пус­тив

те­бе на­зад «Той, що в ска­лі си­дить»?

 

Мавка

Ти виз­во­лив ме­не своїм зло­чи­ном.

 

Лісовик

Ту помс­ту ти зло­чи­ном на­зи­ваєш,

ту спра­вед­ли­ву помс­ту, що зав­дав я

зрад­ли­во­му ко­хан­це­ві твоєму?

Хіба ж то не по прав­ді, що діз­нав він

са­мотнього нес­вітсько­го од­чаю,

блу­ка­ючи в по­до­бі вов­чій лі­сом?

Авжеж! Те­пер він вов­ку­ла­ка 6 ди­кий!

Хай ска­ву­чить, не­хай го­ло­сить, виє,

хай праг­не кро­ві людської,- не вга­сить

своєї му­ки злої!

 

Мавка

Не ра­дій,

бо я йо­го по­ря­ту­ва­ла. В сер­ці

знай­шла я теє сло­во ча­рів­не,

що й оз­ві­рі­лих в лю­ди по­вер­тає.

 

Лісовик

(тупає зо злос­ті но­гою і ла­має з тріс­ком сво­го ціп­ка)

Не гід­на ти доч­кою лі­су зва­тись,

бо в те­бе дух не вільний лі­со­вий,

а хат­ній рабський!

 

Мавка

О, ко­ли б ти знав,

ко­ли б ти знав, як страш­но то бу­ло…

Я спа­ла сном ка­мін­ним у пе­че­рі

гли­бо­кій, чор­ній, вог­кій та хо­лод­ній,

ко­ли спот­во­ре­ний про­бив­ся го­лос

крізь неп­рис­туп­ні ске­лі, і вит­тя

про­тяг­ле, ди­ке сум­но ро­зіс­ла­лось

по тем­них, мерт­вих во­дах і збу­ди­ло

між ске­ля­ми лу­ну дав­но по­мер­лу…

І я про­ки­ну­лась. Вог­нем під­зем­ним

мій жаль пал­кий зір­вав пе­чер­ний склеп,

і вир­ва­лась я знов на світ. І сло­во

ус­та мої ні­мії ожи­ви­ло,

і я вчи­ни­ла ди­во… Я збаг­ну­ла,

що за­бут­тя не суд­же­но ме­ні.

 

Лісовик

Де ж він те­пер? Чо­му він не з то­бою?

Чи то й йо­го нев­дяч­ність нев­ми­ру­ща

так, як твоє ко­хан­ня?

 

Мавка

Ох, ді­ду­сю!

Як­би ти ба­чив!.. Він в по­до­бі людській

упав ме­ні до ніг, мов ясень втя­тий…

І з до­лу вго­ру він до ме­не звів

та­кий бо­лю­чий пог­ляд, пов­ний ту­ги

і ка­ят­тя пал­ко­го, без на­дії…

Людина тільки мо­же так ди­ви­тись!..

Я ще до мо­ви не прий­шла, як він

схо­пивсь на рів­ні но­ги, і від ме­не

трем­тя­чи­ми ру­ка­ми зас­ло­нив­ся,

і ки­нув­ся, не мов­ля­чи ні сло­ва,

в бай­рак тер­но­вий, там і зник з очей.

 

Лісовик

І що ж те­пер ти ду­маєш ро­би­ти?

 

Мавка

Не знаю… Я те­пер, як тінь, блу­каю

край сеї ха­ти. Я не маю си­ли

по­ки­ну­ти її… Я сер­цем чую -

він вер­неться сю­ди…

 

Лісовик мовч­ки жур­ли­во хи­тає го­ло­вою. Мав­ка знов при­хи­ляється до сті­ни.

 

Лісовик

Дитино бід­на,

чо­го ти йшла від нас у край по­ну­рий?

Невже не­ма спо­чин­ку в рід­нім гаю?

Дивись, он жде те­бе твоя вер­ба,

во­на дав­но вже ло­же пос­те­ли­ла

і жу­риться, що ти десь за­ба­ри­лась.

Іди спо­чинь.

 

Мавка

(тихо)

Не мо­жу я, ді­ду­сю.

 

Лісовик, шум­но зітх­нув­ши, по­ма­лу по­дав­ся в ліс. З лі­су чується на­віс­ний ту­піт, на­че хтось без ва­ги же­неться ко­нем, по­тім спи­няється.

 

Куць

(вискакує з-за ха­ти, по­ти­ра­ючи ру­ки, і спи­няється, по­ба­чив­ши Мав­ку)

Ти, Мав­ко, тут?

 

Мавка

А ти чо­го ни­каєш?

 

Куць

Я їм ко­ня при­тяг за гич­ку в стай­ню.

Гаразд ме­не по­по­во­зив вос­таннє,

вже не во­зи­ти­ме ні­ко­го більше!

 

Мавка

Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!

Се так дер­жиш умо­ву з дядьком Ле­вом?

 

Куць

Умова на­ша вмер­ла вку­пі з ним.

 

Мавка

Як? Дядько Лев умер?

 

Куць

Он і мо­ги­ла.

Під ду­бом по­хо­ва­ли, а прий­шло­ся

ко­ло пенька ста­ро­му спо­чи­ва­ти.

 

Мавка

Обоє по­ляг­ли… Він пре­чу­вав,

що вже йо­му сей рік не зи­му­ва­ти…

(Надходить до мо­ги­ли.)

Ой як же пла­че сер­це по то­бі,

єдиний дру­же мій! Як­би я ма­ла

жи­ву­щі сльози, я б зро­си­ла зем­лю,

бар­ві­нок би зрос­ти­ла нев­ми­ру­щий

на сій мо­ги­лі. А те­пер я