Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— Страшно, що така людина просить, — мовив я невесело.

— Він просить на зло, мстить за те, що його забули. Тому й став отут, щоб усі бачили.

— Все одно мені соромно.

— Ти не винен.

Не винен, але мені соромно. Пробач, старий задирако, думав я мовчки. Ти це робиш з упертості, а я йду з потреби. Ти хочеш, щоб тобі було гірше, а я хочу, щоб мені було краще. Ти не можеш по-моєму, я не можу по-твоєму. Але як на мене, то не годиться ні те, ні се.

Ми стояли в темному провулку, ховаючись, мов діти, й чекаючи, наче дурні. Було боляче й смішно. Хіба такий вигляд має бути в почесних гостей!

І я почав лаяти і старих вояків, і себе: буду між тими пам'ятниками як мавпа, фальшиво всміхатимусь і щиро потерпатиму, а міг же гарно сидіти собі з дружиною вдома і бути, чим хочу і яким хочу. Ніколи людина не може так занапастити своє життя, як тоді, коли хоче його виправити, а не знає ні навіщо, ні як; не знаю й я, чи це буде виправляння, чи псування, тим більше, якщо позбудуся свого спокою.

— Ось, виходять після молитви, — шепнув мені Мула Ібрагім, ніби оголошуючи початок битви. — Ходімо! Коли йдеться про дружину, усе простіше. Вона почекає! Ці ж чекати не будуть. А без їхньої допомоги далеко не стрибнеш.

Коли ми входили в будинок старого хаджі Духотини повз слуг із свічами та ліхтарями, Мула Ібрагім сказав тихо:

— Будь коло мене!

Я глянув на нього вражено: я сподівався від нього підбадьорення, аж він просить допомоги в мене!

— Боїшся?

— Трохи.

— Тоді чого ми йдемо? Повертаймося!

— Уже не можемо.

— Ну, якщо не можемо, то хай чорти їх поберуть. Тримайся хоробро, ніби ми вступили на ворожу землю!

— Та яка ворожа земля, схаменися, ради бога! — розпачливо забурмотів переляканий Мула Ібрагім.

Я всміхнувся весело, позбувшись страху й ніяковості, вилікуваний його страхом. А налякали Мулу Ібрагіма мої несерйозні слова, якими я шпигав і їх, і себе, боронячись сам не знаючи від чого; і він, збентежений, важко загупав сходами, ледве переставляючи здерев'янілі ноги. І дивився на мене як на палія, здивований і засмучений моїм жалюгідним бунтом. Це вже даремно, з таким страхом не варто й жити, і я б не жив, якби мав так боятися. Одна річ — злякатись, коли є на те причина, в нещасті чи на війні, це кожен повинен, а зовсім інша — тремтіти завжди, від усього. Кремезний Мехмед Пецитава казав колись, у хотинських мочарах: «Бійся козла, бійся помела, а коли ж тоді жити?»

Коли ж я буду жити, Муло Ібрагіме, якщо завжди боятимусь? Коли ж я тоді буду жити, панове з ворожої землі?

Сміховинним було оте моє гороїження, і я знав, що це смішно, бо ж і сам щойно перед тим відчував страх, а все це я витворив у своїй уяві: і страх, і небезпеку. Але сприйняв за дійсність і окопався в холодній настороженості.

На першому кроці в тому багатому будинку я побачив, що моя войовничість була справді смішна, а панцир настороженості зовсім зайвий. Господар, хаджі Духотина, низький, опецькуватий чоловік, зустрів нас з розквітлим обличчям і настільки запобігливо та люб'язно, що я очам своїм не повірив. Що такого Мула Ібрагім нарозповідав про мене? Чи, може, цей дивний чоловік настільки шляхетно гостинний, що навіть простим гостям виявляє таку шану? Наскільки ж моє уявлення про світ і людей було хибне й несправедливе! — думав я зворушений, готовий змінити свій опір на ніжну приязнь, як горбата дівка, коли їй говорять гарні слова.

Та ба, марно тішила себе горбата дівка!

Той дивний чоловік пройшов повз нас, мов попри тіні. Його розквітле гостинне обличчя, широко розставлені для обіймів руки й уклінна люб'язність призначалися не нам, а судді, що йшов за нами.

Мулу Ібрагіма й мене зустріли господареві сини по-службовому ввічливо, так що не можна було ні похвалитися, ні поскаржитися, й одразу розлучили нас, розсортувавши його в середню, а мене в передню кімнату, ближче до виходу. Суддю господар повів у найдальшу, невидиму й неприступну кімнату для найшановніших гостей. Ті найшановніші приходили останніми і йшли до свого відособленого сховища, овіяні німою повагою й догідливим мовчанням, наче мерці.

А де ж колишні солдати?

Було їх усього кілька. Решта — торговці, чиновники, цехмайстри: тут вигідно себе показати. Може, багато хто з них такі ж герої, як і мій Мула Ібрагім.

Я всміхнувся, згадавши його бойові заслуги.

Біля мене сидів старий чоловік, досить неохайний, брезклий, уже напідпитку, як здалося мені. Він і зараз пив — тримав коло себе кухоль і час від часу потягував з нього, коли думав, що ніхто не бачить. А вважав так часто.

— По що прийшов? — запитав він мене похмуро.

— По що? Ні по що!

— Отак і ні по що? Усього маєш доволі? Нічого тобі не треба? Нічого не просиш?

— Нічого.

— Ти багатий? Чи маєш велику плату?

— І багатий, і плату маю велику.

— Ех, добре тобі! Хто має, тому й дається. Добре тобі!

— Працюю писарем в адвоката. Маю двадцять п’ять грошів на рік, добре мені.

— Тю, отаке воно! Злидень і тільки. Візьми-но горілки!

— Не п’ю.

— Не хочеш зі мною! Може, це нижче твоєї гідності?

Я випив, щоб його не образити.

— Ось бачиш, таки п'єш! Ану ще по одній! Усе, усе, до дна!

Друга чарка пішла легше, ніж перша.

— А казав не п’єш! Бачу, як не п'єш! Видно, ти великий жартівник. Чого це ти недавно всміхався? Люблю, коли люди сміються.

Похвала мені сподобалася, я почував себе добре.

— Дивлюся ото, де ж ті воїни. Та й згадав, як я одного чоловіка тяг через річку під повінь, а він у штани наклав од страху. То, може, й серед цих не один так само наклав од страху — і це вся їхня війна, всі їхні воєнні труднощі.

З нього раптом вибухнув сміх, наче постріл, він оббризкав мене горілкою, бо саме почав пити, захлинувся, відкашлявся, прийшов до тями й знову став сміятися, на повний голос, б'ючи себе рукою по коліну, тіпаючись усім тілом, з вереском, аж я злякався і за нього, й за себе.

— Пий! — простягнув я йому кухоль, щоб угамувати його.

— Ох, брате, кажеш: наклав — і то вся його війна!

Сміх переривався тільки кашлем.