Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

V

І всі кинулись до коней: настав час рушати в подальшу дорогу. Тут же, поблизу, треба було вбрід переправитись через річку, і Герда взяв Самбора на свого коня… На протилежному березі виднілась засіяна нивка, обгороджена засіком, але вночі її витовкли ведмеді. Ліс тут порідшав, і де-не-де стирчали обгорілі пні. Трохи далі пасся табун коней, його охороняв озброєний чоловік, з ріжком біля пояса, з карбованою палицею в руці. Вони переїхали через гайок, і лише тепер відкрилося перед ними широке поле. Звідси видно було велике озеро, в якому відбивалось призахідне сонце. Над водою кружляли зграї пташок, кілька човнів погойдувалось біля берега, інші плавали вдалині.

Генго і Самбор, підвівши очі, побачили сіру могутню вежу, що гордо височіла попереду. Стояла вона на самому березі, якась похмура і страшна, і біля неї тулились поставлені в зруб стодоли й хати.

— Ось і князеве городище! — вигукнув смерд, звертаючись до німця і з гордістю показуючи на вежу, що виднілась оддалік. — Прибудемо вчасно, там ще й не спатимуть.

У пахолків засяяли від радості очі. Самбор невесело глянув уперед; вершники почали підстьобувати коней, і хлопцеві довелося бігцем доганяти їх. Німець спідлоба позирав навколо себе.

В міру того, як вони наближались, перед ними все виразніше поставало городище. Вежа з сірого каменю ніби росла на їхніх очах; біля підніжжя її вже можна було розрізнити мальований дім, хати та інші будівлі, частково закриті валами. До вежі прилягали просторі, поставлені з дерева будинки з дранковими дахами, крізь які пробивався зараз у різних місцях дим. Біля городища юрмились люди і стояло багато коней. На березі озера слуги напували худобу. По валах походжали вартові у залізних шоломах, зі списами в руках.

Оперізували городище вал і глибокий рів; щоб пробратись у подвір'я, треба було переїхати через міст, що підіймався й опускався, і прокладеною через озеро греблею… Вони довго їхали, поки нарешті прибули до вузької брами; тут смерда впізнали і відразу ж відчинили йому; сторожа, побачивши за ним Генга, з цікавістю з'юрмилась навколо нього й почала розпитувати, хто він.

Німець і зараз не виказував тривоги; він зіскочив з коня, взяв його за повіддя і спокійно пішов за своїм провідником. Минувши греблю і міст, вони вступили в просторий двір; в кінці його стояла вежа, до якої знизу не було жодних дверей: заходили всередину лише по драбинах. До неї прилягали князівські гридниці й покої, а перед ними тягнулась довга галерея на дерев'яних стовпах. Весь будинок був розмальований білою, жовтою і червоною фарбами; посередині, з чільної сторони, на товстих, майстерно вирізьблених підпорах височів ганок. Тут стояли широкі лави, а з них видно було весь двір, всі будівлі, вали, озеро і браму.

Коли смерд із своїми людьми в'їжджав у подвір'я, по якому сновигала челядь, на гайку появився кремезний, середнього зросту чоловік; у нього було червоне, заросле ріденькою борідкою обличчя з диким і пронизливим поглядом; з-під хутряної шапки з білим пером вибивалось довге волосся. З одежі, а ще більше з обличчя видно було, що він тут пан. Шати в нього, підперезані поясом, окутим мідними та срібними бляхами, були такого ж крою, як і в усіх, з широкими рукавами й відкритим коміром; на ногах красувались шкуряки, перев'язані червоними шнурами, сплетеними з вовняних ниток. Тільки шати його були з тонкої тканини, чудово облямовані, за поясом стирчав у коштовній оправі меч, а на ланцюжку висів такий же ніж.

Він заклав обидві руки за пояс, насунув шапку на очі, насупив брови і стояв з грізним виглядом. Смерд, ще здаля побачивши його, присмирнів, зіскочив з коня, зняв шапку і, низенько схилившись, пішов до нього. Наблизившись, він ще нижче нагнувся і приклав руки до панських ніг.

— Кого це ти піймав на дорозі? — почувся грубий і хрипкий голос. — Видно, не свій.

— Він — німець, з-над Лаби, купець, — почав смерд здавленим голосом. — Каже, ніби не вперше вештається по нашому краї… Я застав його в гостях у кмета Віша, — хтозна, про що він з ним радився. Тому я й наказав йому їхати за мною. Але він зовсім не чинив опору і заявив, що ніби його послано до вашої милості і він хоче бити чолом перед вами.

Князь мовчки глянув спочатку на смерда, потім на Генга, який стояв оддалік і ніби чогось очікував. Князь не дав жодної відповіді, довго розмірковував, нарешті кинув байдужим голосом:

— Хай поки що він у вас побуде… В мене сьогодні гості, нема часу з ним розмовляти… Не моріть його голодом, нагодуйте й напоїть… Завтра вранці приведете до мене.

Смерд знову покірно вклонився йому до ніг.

— Я взяв у кмета Віша парубка, він здоровий і сильний, носитиме довбню і списа. У нас, милостивий пане, мало людей… Старий змій посичав, але мусив дати.

— Вони всі сичать, — буркнув князь, — але я їм позатикаю роти і навчу мовчати й коритися… Я знаю їх, певне, їм пригадалася стара вовча свобода… Цих дикунів треба буде закувати в колодки.

Смерд не наважувався відповідати, стояв, похнюпивши голову й опустивши руки.

— Віш, Віш… — вів далі, походжаючи по помосту, князь. — Я знаю його, він там у пущі князем і паном себе почуває, а мене й знати не хоче.

— А який багатий, — прошепотів смерд, — там у всьому достаток! У нього сила-силенна і людей, і худоби, всякого добра, пива, меду… Хто знає, може, навіть і металу, срібла й злота. Всі кмети такі, милостивий пане.

— До певного часу… — буркнув князь і сів на лаву.

Смерд побіг виконувати наказ. Генго чекав його, не відходячи від своєї сакви, на яку жадібно позирало безліч очей.

— Милостивий пан лише завтра вас прийме, — тихо сказав йому смерд. — Ви маєте час відпочити, підготуватись. Він попередив, щоб я вас не морив голодом, але у нас ніхто не вмирав з голоду, хіба що в льоху, під вежею… — додав він, посміхнувшись. Потім шепнув на вухо німцю: — Сьогодні його милість похмурий, очі кров'ю налиті… Це й краще, що він відклав зустріч на завтра… — Смерд ще більше нахилився до вуха Генга. — І не дивно, що він трохи сердитий: вчора до нього, я чув, племінника привели, який було втік і знюхався з кметами… Довелося виколоти очі й