Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Ти теж.

Він трохи поводив очима, обдумуючи сказане, а потім важко підсунувся до стіни й сів поряд мене.

- Я мало не здох.

- Я теж.

Ні, ну змістовна ж у нас виходить розмова.

- Ти, її вбила? – сухим, що аж тріщить, голосом запитав він.  

- Схоже, що так.

Щось мені не подобався його погляд з нездоровим блиском. І неживий голос. Це все звучить, як прелюдія до нервового зриву. А мені тільки чистого, як джерельна водиця, божевілля бракує для повного щастя. Особливо коли моє серце і нерви так активненько цікавляться, на тему, а що це таке було?

- З тобою точно нічого не станеться? – рідким сріблом ковзнув його голос.

- Зі мною нічого не станеться, - облизала я губи, перед очима вже все пливло. - З тобою теж все буде добре… Слухай, я зараз вирублюсь…Не лякайся…я посплю…не буди…я можу кричати уві сні…Не лякайся..

- Не здумай…Гей! Селена! – турляв він мене.

- Нор…маль…но, - останнє, що я пам’ятаю, перш ніж відключитися.

Перед очима проходи запальний карнавал сповнений грою світла й тіні й незабутнім відчуттям страху. Я озираюсь довкола, сірий туман сяє м’якими переливами й тендітним бархатом огортає моє тіло. Тягуче ніжно і повільно підіймається погрожуючи затопити мене з головою.

- Допоможіть…- помаранчевий шепіт розриває мою свідомість й на неї падають усі такі знайомі відчуття…проникливий жах, душевний біль й вибух яскравого відчаю. Й в цьому бурхливому потоці сповненому страждання мене кидає на каміння  нестерпної туги. Й ця заморочлива композиція відкривається пряністю повної безпорадності, вабить пахощами сорому й сковує серце жалем.

- Я більше не можу, - проноситься шлейфом передчуття біди.

Й в моїх жилах холоне кров. Спалах гніву, схожий на вибух протуберанців чи на те, як розлюченому бикові на кориді влупили в морду червоною ганчіркою, б’є в саме серце. Здається, кількість невдоволення від цих снів все ж перейшло в якість. Буря емоцій і гніву вогнем готова знести усе під корінь. Я кричу, вимовляю злі й образливі слова…Й сіпаюсь від болю, що раптом опалює мою щоку. Мені бракує волі видертися з того жаху й сил, щоб відкрити очі…Й ще один ляпас відкриває в мені друге дихання…Й з сірого крижаного пекла я потрапляю в палючий рай.

  З моїх очей котяться сльози. Занадто багато світла довкола. Наді мною висить тремтячий від страху мажорчик. Його обличчя перетворилося на напружену маску в погляді переляк смертельно пораненої тварини…І з його вигляду схоже, що психічне і духовне здоров’я уже тако стоїть під питанням.

   Блукання по жаху мене не те щоб збадьорило, але якесь просвітлення у мізках зробило. Я притягнула його до себе та обійняла. Його серце нестримно калатало. Живий, теплий і пахнуло від нього тонізуючим цитрусовим звучанням бергамоту. Так ми й сиділи обійнявшись, поки шалений забіг його серця не вспокоївся, а мої думки знову не стали на колії. Як тільки він прийшов до тями, відразу видерся з моїх обіймів й мені відразу стало холодно і капосно, і пересмикнуло від перспектив пояснювати, що він то сьогодні бачив. Мажорчик гордо витер носа, потер очі, почухав свої руки й відвернувся від мене. Я відкинулася на диван…

- Ти, що мене на диван переніс? – питання то дурне, бо я на дивані.

- А що треба було тебе на підлозі покинути. Ти, до речі, важка, - буркнуло дитя містичного хайпу.

- Дякую! – з розгубленості вже й собі потерла обличчя.

- Ти відключилася прямо там на підлозі, а потім стогнала й розпочала кричати, потім лаятися. Я тебе будив, а ти не прокидалася, - ображено зашипів він. – Це нор-мально, по-твоєму?

- В тих обставинах, що склалися…

- Це крінж, - авторитетно заявив він.

- Не второпаю, тобі що не подобається? Я паразитулю знищила. Усі живі. Я незрівнянна.

- Ти…Та ти…- аж захлинувся він словами й на хвилин п’ять його понесло дорогою з ямами. Злий, як те цуценя хаскі, він щедро ділився своїм наболілим. Кхм! Вражень у нього якось багато. Й сам він гарячий, як сорокаградусне пійло, легко виносив мій мозок. А слів то він скільки знає, а?  Який натхненник. Інфа сотка!

- Сорян! – прожувала я «психануту кицю», «бісовило потріпане», «анархістку приморочену», «душнилу загонисту» «крінжову тьотьоху». «токсик натуральний». «няшу пранкерну» й примиренно погодилася з усіма тими епітетами, якими він мене щедро нагородив і значення деяких я так і не зрозуміла, аби тільки не сперечатися. Бо й моє світосприйняття не ладне був перетравити все, що відбулося, про мажорчикове вже мовчу. Але я подумаю про це пізніше, а він, схоже, уже доварився у своїх переживаннях.

- А в тебе нічого немає поїсти?

Й він трішки пригальмував на повороті усіма чотирма лапками. Його, видно, кудись занесло, бо обличчя в нього стало втомлене й на ньому повільно догоряла надія, що буде якийсь зиск від того, що він на мене кричить.

- На кухню пішли, - рикнув він.

- Пішли, - зібралася я й підвелася з дивану. Зі здивуванням виявила, що нічого так, стою. Він теж провів поглядом перші мої кроки, переконався, що прямо тут і зараз я не збираюсь вмирати й гордо, як шхуна, поплив в сторону кухні. Пішла за тим дороговказом.