Читати книгу - "Серце пітьми"

— Тримайте себе в межах, Марлоу, — пробурчав чийсь голос, і я зрозумів, що ще бодай один слухач, окрім мене, не спить.

— Ой, перепрошую. Я забув ще й про серцевий біль, який складає решту винагороди. Але й справді, навіщо нам винагорода, коли фокус вдався? Ви чудові фокусники, панове. Та і я впорався не гірше од вас, бо мені вдалося не потопити судно у першому своєму прісноводному плаванні. Мене це досі дивує. Уявіть собі людину, що має протягнути візок із зав’язаними очима та ще й по кепській дорозі… Можу вам сказати, що я тремтів і обливався потом. Адже для моряка це непрощенний гріх — зачепити дно водойми судном, яке мало б увесь час вільно пливти під орудою керманича. Може, ніхто про це ніколи й не дізнається, але вам не забути того удару, ще б пак! То удар у саме серце. Ви про нього думаєте, він вам сниться, ви згадуєте, прокидаючись уночі, навіть через багато років, — і вас кидає то в жар, то в холод. Я не можу похвалитися тим, що мій пароплав увесь час просто собі плив. Не раз йому доводилося пробиратися «плазом», а двадцять канібалів, хлюпаючи по воді, підштовхували його. Дорогою ми записали кількох із них у матроси. Вправні вони хлопці, по-своєму, — ті канібали. З ними можна було працювати, і я їм вдячний. Зрештою, вони не поїдали один одного перед моїми очима, бо прихопили з собою харчі — бегемотяче м’ясо, яке загнилось, і той гидкий запах, який отруїв таємничі нетрі, лоскотав мені ніздрі. Тьху! Я й досі його чую. На борту пароплава були начальник і троє або четверо подорожніх зі своїми палицями. Іноді ми підходили до якоїсь станції, розташованої поблизу берега, на самісінькій межі з невідомим, і білі люди, які вибігали з напіврозваленого куреня, радісно й здивовано жестикулюючи, закликаючи в гості, були дуже дивними — вони здавалися бранцями, яких тримає тут закляття. Фраза «слонова кістка» коротко бриніла в повітрі, а потім ми знову поринали в безмовність, пливучи порожніми просторами, огинаючи пустельні закрути ріки між високими стінами звивистого шляху, які луною озивалися на потужні удари великого колеса біля корми. Дерева, дерева, мільйони дерев, масивних, неосяжних, спрямованих у небо; а біля їхніх підніж, тримаючись берега, пробиралося маленьке закурене парове суденце — чисто тобі ледачий жук, який повзе по підлозі величного портика. Це змушувало мене почуватися крихітним, геть загубленим, однак не пригнічувало. Ну то й щó, що крихітний брудний жук, — ти все одно повзеш уперед, а це саме те, щó тобі потрібно. Правда, куди, на думку подорожніх, повз той жук, я не знав. Закладаюся, туди, де вони сподівалися чимось розжитися. А от я вважав, що повзу до Курца, і тільки до Курца.

Проте, коли парові труби дали течу, ми геть уповільнилися. Ліс розступався перед нами й замикався за нашими спинами так, наче дерева лінькувато заходили у воду, щоби перепинити нам шлях назад. Чимраз ближче й ближче добувалися ми до серця Пітьми. Стояла мертва тиша. Іноді вночі за стіною дерев чутно було бій барабанів, луна від якого котилася понад річкою й бриніла аж до світанку. Був то заклик до війни, до миру, до молитви — ніхто не зміг би вгадати. Про світанок сповіщали чимраз свіжіша прохолода і дедалі густіша тиша; дроворуби спали, догоряли їхні багаття; десь тріскала гілка, а ми здригалися — ми, мандрівники землями доісторичної ери — землями, що нагадували незнану планету. Легко було уявити себе першими людьми, які отримали прóкляту спадщину, за яку доведеться заплатити великими муками й непосильною працею. Проте іноді за поворотом ріки під важким нерухомим листям око вловлювало очеретяні стіни й гострі дахи із трави, чулися крики, тупотіння, розгойдувалися чорні тіла, блищали білки очей, плескали в долоні чорні руки. Пароплав поволі сунув, проминаючи це чорне незбагненне божевілля. Доісторична людина проклинала нас, молилася до нас, вітала нас… хто б зміг сказати напевне?! Нам несила було зрозуміти, щó діється довкола; ми ковзали повз, немов примари, здивовані й потай перелякані, як ото нормальні люди бояться вибухів екстазу у психлікарні. Ми не спроможні були зрозуміти, тому що вже надто віддалилися й ні за що не зуміли б пригадати; ми блукали в мороці перших століть — тих століть, які збігли, не залишивши по собі ні сліду, ні споминів.

Земля здавалася неземною. Ми звикли бачити скуту ланцюгами подобу переможеного монстра, але там… там доводилося дивитися на істоту жахливу й вільну. У ній було мало земного, а люди… ні, люди залишилися людьми… Знаєте, не було нічого гіршого за підозру, що люди там залишаються людьми. Вона приходила повільно. Ось ті створіння, вони виють, стрибають, корчать страшні гримаси… але вас найбільше лякало усвідомлення того, що вони — такі ж люди, як і ви, — усвідомлення віддаленої солідарності з тим диким і запальним ревом. Гидко? Атож, можна було збридитися. Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін, неясне передчуття, що у ньому приховано певне значення — значення, яке ви, такі вже далекі від мороку перших століть, цілком здатні осягнути. А чом би й ні? Розум людини здатний на будь-щó, бо у ньому є все: як минуле, так і майбутнє. Зрештою, щó було у тому витті? Радість, страх, скорбота, відданість, доблесть, шал — невідомо, але істина була точно, істина, яка скинула машкару часу. Хай дурень роззявляє рота й тремтить, а мужня людина розуміє й дивиться, не змигнувши оком. І людського в ній повинно бути не менше, ніж у тих дикунах на березі. Вона мусить побачити ту істину, покладаючись на свою правду — вроджену силу. Принципи? Принципи тут не зарадять. Це — заслона, оболонка, красиве шмаття, що злетить од першого потрусу. Ні, тут потрібна розумна віра. У цьому божевільному витті мені звучить заклик, так? Гаразд, я його чую, приймаю його, проте і в мене є голос, і на добро то буде чи на лихо, та мене не змусиш замовкнути. Звісно, дурень, якому властивий страх і тонкі сентименти, не відає небезпеки. Хто там бурчить? Ви дивуєтеся, чому я не зійшов на берег, щоб повити і затанцювати? Так, я цього не зробив.