панують блідість, апатія, голод, кургани прищів, свіжий бруд, потойбічна туга та зайве волосся, і ніяк не вирішать, хто ж із них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкіра. Під обшмульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рельєфними горбами та затверділими патьоками, проступають дві западини, позначаючи місце, де мусять бути груди, а конічна опуклість позначає ділянку черева. Серед бганок її подертої сукні ховається простора торба, або ж підсумок, з харчами, що допомагають їй перебути паузу між сніданком і обідом, з іншого боку зяє її рот, а між ними туди-сюди сновигають руки, які я маю всі підстави прирівнювати до шатунів. У той момент, коли одна рука просовує усією долонею між невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тістечко чи бутерброд, друга лізе у торбу, де безпомилково намацує і тягне до рота бутерброд, цибулину, тістечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Відтак перша рука поспішає за черговою пайкою, і у точці, рівно віддаленій від обох крайніх пунктів, зустрічається з другою, котра підноситься, щоб звільнитися від вантажу. І ніщо, окрім пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич, жодна риска Меріїного мрійливого виду не здригається, от хочеш вір мені, Джейн, хочеш — ні, хоч це дивно, але я не вигадав ні півслова. Тепер щодо кінцівок Мері, кахи-кахи, про які, якщо не помиляюся, я ще не згадував ні взимку, ні влітку… Взимку чи влітку… І так далі. Літо! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумієте, може, саме це слово тоді лунатиме, літо і всякі інші літні слова. Справа не в тім, що вони мені так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, інші — згадують про довгі дні, коли сонце пече немилосердно. Я тут з’явився влітку. Ще трохи, і я замовкну, і ви не почуєте більше мого голосу, хіба що ми з вами здибаємося деінде, що з огляду на ваше міцне здоров’я малоймовірно. Отже, я підведуся, хоча я й так не сиджу, і подамся, нічого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хіба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щітку, щоб чистити зуби зранку і проти ночі, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собі булочку у спекотливий полудень, піду без надії, без друга, без плану, без мети і без капелюха, щоб зняти його з голови, вітаючи ґречних панів та паній, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до воріт, востаннє, коли небо на сході сірітиме, піду, схиливши голову, по битому шляху, тоді битою стежкою, далі, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об наїжачені шпичаки, і так далі, і так далі, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожаліє або сам пан Бог наді мною змилостивиться, а ще краще — і той, і той, а як ні, то я занепаду, і мене, рясно вкритого мухами, підбере поліцейський і повезе далеко, а вас замість мене залишить, і перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, і те, що лежить нині переді мною, еге-ге, усе, що лежить нині переді мною. Було це влітку. Вдома були три чоловіки: хазяїн, якого, як ви знаєте, ми звемо паном Нотом, управитель на ім’я, здається, Вінсент і слуга молодший, у тому лише значенні, що він прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них тут, якщо не лежить у своєму ліжку, то сидить у кімнаті. А другого, себто Вінсента, вже тут немає, з тієї причини, що як тільки я прийшов, він подався геть. А третього, Вальтера, теж тут немає, з тієї причини, що як тільки Ерскін прийшов, він подався геть, так само, як і Вінсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут немає, з тієї причини, що як тільки ви прийшли, я подався геть, так само, як і Вінсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскін прийшов. Але Ерскін, той, що прийшов другим з кінця і мусив наступного року піти, так от Ерскін все іще тут, спить і мріє, що то несе йому день прийдешній, просування по службі, якесь нове обличчя чи близький кінець. Але прийде новий вечір, і світло згасне на небі, і земля знебарвиться:
БОЖИЙ ДЕНЬ СКІНЧИВСЯ
ЗАПАДАЄ НІ-ІЧ
СУТІНКОВИЙ МОРОК
ЛИНЕ НАВСІБІЧ
Еге-ге! Занизько почав, і двері відчиняться назустріч вітру, чи дощу, чи сльоті, чи граду, чи снігу, чи мжичці, чи бурі, чи все ще теплим літнім випарам, чи непорушній кризі, чи землі, коли та прокидається, чи шелесту збіжжя, чи листю, що падає в темряві з різної висоти, і не буває такого, щоб два листочки водночас землі торкалися, потім вони якусь мить, червоні, коричневі, жовті та сірі, мчать обертом так крізь темряву, якусь мить, тоді збиваються в купи, ось купа і там оно купа, і так пересуваються, поки їх не розкидають ногами щасливі дівчатка й хлопчики по дорозі зі школи у передчутті свята всіх святих, дня негідника Гая Фокса, Різдва і Нового року, еге-ге! Так, щасливі хлопчики і дівчатка, які зачекалися нового щастя, Нового року, а потім злиденні прибиральники зсипають усе те у рипучі візки, зсипають у вигрібні ями, щоб на наступну весну з нього був свіжий гній, і хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскін піде. А тоді й ще одна ніч, і ще хтось новий заходить, і Уот щез геть, той самий Уот, який щойно прибув, бо кожна поява несе на собі печатку зникнення й кожне зникнення має печатку появи, ось що мене дратує. А є, існує особа, котра не з’являється і не зникає. Йдеться про, я гадаю, ви вже здогадались, про мого колишнього роботодавця, який завжди, на цей час принаймні, перебуває на своєму місці, немов дуб чи в’яз, береза чи ясен (я називаю тут саме дуб, в’яз, березу та ясен, бо саме ці дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на деякий час звиваємо собі кубельця в його розлогих гілляках. Але колись, одного разу, і він теж з’явився, інакше б звідки він тут вродився, і мусить, гадаю, рано чи пізно піти геть, хоча по ньому цього не скажеш. Але зовнішність часто обманює, як, бувало, казала, зітхаючи, моя бідна стара матуся моєму бідному
