Читати книгу - "Омріяний Рим"

Можна лиш уявити собі, що відчув Август, діставши звістку про вбивство свого шанованого й улюбленого двоюрідного діда. Він лютував через втрату родича, злився на убивць і на те, що його шлях до успіху зненацька обірвався. Проте діяв він із неабияким спокоєм та обачністю.

У Римі всі погляди звернулися до Марка Антонія, що був консулом удвох з Цезарем. Він виголосив промову над тілом диктатора, нагнавши на натовп екстатичне бажання відплати. А Октавіан був покійному правителеві далеким родичем (як географічно, так і кревно) та й мав лише вісімнадцять років.

Одначе, прибувши до Італії, він побачив, що має значну перевагу над рештою, адже в заповіті Цезар проголосив своїм спадкоємцем не когось іншого, а саме його.

— Не треба так, — застеріг його вітчим Філіпп, — відмовся від трону, подумай про себе, сину мій. Живи спокійно.

Та молодик не послухав.

Він рушив на Рим, і, поки просувався, під його знамена ставало дедалі більше ветеранів Цезаревих кампаній. Він бажав зустрітися з Марком Антонієм, щоб забрати спадок Цезаря, що призначався йому по праву. Антоній припустився першої помилки — повівся з молодиком нечемно.

— Вибач, — сказав він, — але грошей нема.

Правдою було те, що Антоній просто розтринькав усі гроші. Отже, Октавіану відмовили в 100 мільйонах сестерціїв. Ці гроші Цезар заповідав віддати міській бідноті Рима й своїм військам.

Хтось не дуже розумний міг би вирішити негайно стати заклятим ворогом Антонія. Октавіан міг би об’єднатись у стратегічний союз із антицезарською фракцією, людьми, що вбили його двоюрідного діда. Він міг долучитися до війни з Антонієм, сподіваючись здобути владу в Римі. Приміром, Цицерон був серед тих, хто радив йому вчинити саме так. Утім, Октавіан виявився надто кмітливим, щоб погодитися на таке.

Об’єднавшись із Цицероном і противниками Антонія, він стане союзником Брута й Кассія — людей, які вбили його названого батька. Така перспектива здавалася йому огидною. Проте Октавіан мав і вагоміші причини не поспішати.

Біда Цицерона в тому, що попри весь свій риторичний талант політиком він був нікудишнім. Цицерон розплився потоками велемовності, нахваляючись, як 63 року до н. е., коли він обіймав посаду консула, героїчно викрив якусь незрозумілу «змову» Катіліни проти держави. Цицерон не гребував нагодою нагадати про те, якими важливими є старі порядки, ненавидів мілітаризм й авантюрність Цезаря та, чесно кажучи, мав слушність, от тільки завжди зазнавав невдачі через власну пиху та зарозумілість.

Себе він бачив споконвічним поборником республіки, убивство в березневі іди називав не інакше як «визволенням», а Брута й Кассія — визволителями. То ким він бачив Октавіана? Не більше, ніж корисним йолопом для усунення Антонія й викорінення цезаризму. Октавіану він, ясна річ, не довіряв. Проте, з іншого боку, Цицерон також не вважав, що в тривалій перспективі Октавіан відіграватиме бодай якусь вагому роль, отож і видав один із тих словесних вивертів, які аж так полюбляв, що й коштувало йому життя. Він бовкнув, що молодика слід laudandum, ornandum, tollendum — хвалити, шанувати, прославляти. От лишень tollendum означає ще й «здихатися». Так, доволі дотепно, але зовсім не розумно, бо врешті ці слова дійшли до вух Октавіана.

І знову молодик не поспішив ображатися. Цей жарт лише підтвердив його переконання про безпідставність цілковитого переходу на бік антицезаристів. Окрім того, на посади консулів у наступні роки планували Брута й Кассія, натомість для нього самого місця не передбачалося.

Октавіан вирішив підіграти їм, щоб повернути ситуацію на свою користь. У квітні 43 року до н. е. його втягнули в змову проти Антонія, одначе він зумів викрутитися. Коли до нього прийшли республіканці з проханням допомогти їм зацькувати Антонія, він сказав, що війська, більшість із яких зберігали відданість Цезарю, не підкоряться його наказу.

Октавіан влаштував усе так, що його найпершою ставкою було знищити вбивць Цезаря, а потому перебрати на себе цезарську фракцію. Звісно, зрештою, на шляху йому мав опинитися Антоній. Утім, розгляньмо все по порядку.

На початку 43 року до н. е. Цицерон написав Бруту, одному зі змовників, гордо заявивши, що він знешкодив Октавіанові плани захопити консульство. 27 червня він надіслав іще один лист Брутові, який на той час уже встиг захопити значні території північної Греції. «На Октавіановому фронті все гладко, — зазначив Цицерон. — Він поступиться. О, так, я певен, що зможу переконати малого забути про свої амбіції».

За кілька днів Октавіан відрядив до сенату делегацію з 400 центуріонів, які поставили вимогу, щоб командир став консулом.

— Якщо ви не посприяєте, щоб він став консулом, — заявив очільник делегації, витягнувши свій меч, — то в цьому вам допоможе мій друг!

Сенат запанікував. Спершу намагались опиратися, проте легіони з Рима перейшли на бік спадкоємця Цезаря.

За кілька днів Октавіан став консулом, навздогін його названому батькові Юлію. Це був неочікуваний крок. Нечувано це було щонайперше тому, що Октавіан мав лише двадцять один рік, тобто на двадцять два роки менше за визначений законом мінімум для здобуття цієї посади.

А зараз хутенько пронесімося крізь дванадцять напружених і буремних років. Якось так склалося, що двоє принципових противників під час майбутньої битви при Акції — Октавіан та Антоній — примудрилися зберегти альянс. Щоправда, врешті-решт вони таки розсварилися з кількох причин.

Октавіан мав щонайвищі амбіції й надприродну жагу до влади. Існував ризик, що Антоній заснує власну імперію на сході, імовірно, зі столицею в Александрії. Правда, мусимо віддати належне романтичній школі історії, бо в кінці-кінців між ними стала жінка.

43 року до н. е., коли Октавіана призначили консулом, обидва чоловіки вчинили одну розумну річ. Разом із Лепідом, людиною менш амбітною, вони зустрілися на острові поблизу Бононьї — міста, що нині зветься Болонья. Там вони уклали угоду, згідно з якою утворили тріумвірат — об’єднання трьох правителів задля порятунку Римської республіки. Потому пішли розбиратися кожен зі своїми ворогами.

Спершу вони запровадили власні проскрипції — списки претендентів на позасудові убивства, які перейняли від Сулли. Пригадайте сцену з Шекспіра («Дивись, черкну — і щезне»[47]) і ту страшну безсердечність, із якою ті переліки складали. Головною мішенню Антонія був Цицерон. Старий докучав йому своїми філіппіками, висміюючи його характер й особисте життя в стилі, який вважався непристойним навіть за стандартами римських інвектив[48]. А Октавіан і пучкою