Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Слухай, може, досить? Що ти в усьому цьому розумієш? – спалахнула вона.

Валентин одягався без сором’язливості – міняв труси, натягав штани, пудрив пахви – наче вони й дійсно були близькими людьми.

– Усі вже розходяться, – нарешті діловито повідомив він. – Сестра втекла до восьмої в лікарню, племінниця через півгодини рушить на тренування. З нею, імовірно, піде й Сергій – він наче збирався до старих на дачу. Як устанеш – поїж і спокійно чекай на мене. Усе в холодильнику. Відпочивай поки, Наталко. Повернуся – пробіжимося по магазинах, ганчір’я прикупимо, а то ти схожа на опудало…

Вона ледь дочекалася, щоб Валентин нарешті забрався.

Як була, голяка, Наталя кинулася до дверей і опустила собачку замка. Метнулася до свого жалюгідного наплічничка, кинутого на підлогу під вікном.

Слава богу, документи, здохлий мобільник і жалюгідні рештки грошей виявилися на місці. Там само лежав старенький годинник, який вона зняла й сунула в кишеньку, коли вчора ходила митись. У справжній ванні, з гарячою водою, запашною піною, шампунями трьох сортів і м’яким рушником на додачу. Уперше по-справжньому за сімсот п’ятдесят днів і ночей.

Стрілки на годиннику показували восьму тридцять сім.

Валентин Смагін був єдиним чоловіком-провідником у тому потязі. Саме тому вона й вирішила звернутися до нього, хоча вагон був купейний.

Спочатку вона хотіла була їхати автобусом, але, як з’ясувалося, на автобус грошей у неї не вистачало. Вона й не знала, що всього за два роки квитки так подорожчали. Але навіть якби вона вийшла на трасу й проголосувала, за так ніхто б не повіз. Як же це вона так прорахувалася, що в результаті опинилася в цій глушині? І все тому, що замість грошей на дорогу в колонії їй видали папірець на безкоштовний проїзд до Полтави.

На облупленій лавці вона прикурила одну з двох сигарет, що залишалися в неї. Поруч відразу прилаштувався алкаш і виразно кивнув на м’яту пачку «Прими-люкс», яку вона ще стискала в руці. Наталя простягла разом із запальничкою. Той покрутив у брудних розпухлих пальцях з обламаними нігтями й повернув, оголосивши, що останню не візьме, тим більше в дівки. На це вона сказала, що має ще, а чоловік хрипко закашлявся: «Не бреши. У тебе й так проблеми. Треба їхати?»

Він виявився місцевим і пояснив, що до Харкова дістатися можна дизелем, він іде сім годин, але найближчий тільки завтра вдень. До того ж на шляху звірствують контролери. Можна спробувати сісти на транзитний швидкий – той буде години за три. Якщо пощастить, звичайно. До жінок-провідниць краще не сунутися, їх за це ганяє начальник поїзної бригади. Вокзал поруч – два квартали.

Вона залишила алкашеві сигарету й пішла.

Валентин не ставив жодних питань. Просто відвів у купе провідників і замкнув іззовні. Уже потім, коли потяг рушив, він повернувся, вони поговорили. Вона назвалася Людою і видала драматичну версію з поїздкою на відпочинок із друзями. Потім він напоїв її чаєм з печивом і поклав у порожньому купе в далекому кінці вагона.

До самого Харкова Наталя проспала. О дев’ятій ранку, коли прощалися на величезному й гамірному вокзалі, Валентин надряпав на чиємусь використаному квитку номер свого мобільного. Наталя потяглася через усе місто до подружки, але наткнулася на глухо замкнені двері. Постукала до сусідки по майданчику, і тут з’ясувалося, що Анюти не буде до завтра. Сусідка перейнялася її ситуацією рівно настільки, щоб дозволити з домашнього коротко, уклавшись у тридцять секунд, зателефонувати Валентинові.

Чого йому? А більше не було кому.

Наталя натягла джинси й власну далеко не свіжу чорну футболку, накинула плед на розкладне крісло, у якому провела ніч із Валентином, і подалася в кухню.

Там було чисто й свіжо від відчиненого вікна. Але для початку вона вмилась і з особливою ретельністю вичистила зуби. Заварила чашку міцної кави й викурила сигарету з пачки Олександри – так, здається, звали господиню дому. Сигарети були слабкі, незнайомої марки, тонкі, але приємні на видиху.

Курити її навчила Анюта на другому місяці перебування в колонії.

Згадавши про подругу, Наталя знову спробувала додзвонитись, але слухавку в Анюти не брали. Телефонувати з міського на мобільний вона не ризикнула – телефон чужий, а це гроші. Тоді повернулася в кімнату Валентина – пошукати зарядку й повернути «Моторолу» до життя. Пристрій виявився в нижній шухляді комп’ютерного столу, але не підійшов.

Наталя опустилася в крісло перед столом. Погляд її впав на ноутбук. Ледь повагавшись, вона простягла руку й відкинула кришку. З будь-якого міського порталу, якщо, звичайно, інтернет підключений, можна скинути повідомлення на Анютин мобільний.

Комп’ютер завантажився швидко, але відразу зажадав пароль. Повозившись, Наталя визначила, що пароль цей – восьмизначний. У принципі, кількість символів збігалася з числом літер в імені «Валентин», але це ще нічого не означало. Власник у комп’ютера був кручений, з фантазіями, і на думку йому могло спасти що завгодно. Однак спробувати можна.

Про всяк випадок вона перевернула ноутбук і оглянула днище. Потім відкрила дисковід і кинула швидкий погляд на каретку. У цих місцях дехто записує паролі, особливо важливі, не сподіваючись на пам’ять. Раніше це не раз їй допомагало, але не зараз. Звідси висновок: пароль, яким користується Валентин, забути неможливо. Виходить, усе-таки ім’я. Але тут маса варіантів.

От їх вона й перепробувала. Основні комбінації кириличних і латинських літер, з яких складається ім’я «Валентин». Обернене читання, перестановки складів. Цифрова інтерпретація.

Нічого не виходило. Комп’ютер відмовлявся пускати далі. Доки Наталю не осяяло. Мова! Стара фішка. Увімкнути англійську, а ім’я набрати на українській клавіатурі. Або ж навпаки.

«Навпаки» спрацювало відразу. Операційна система завантажилася. Мережа була доступна, але перед тим, як знайти портал, з якого можна безкоштовно надсилати повідомлення, вона не стрималася від допитливості – а що тут у скромного провідника. Відкрила підряд кілька файлів, пробігла тексти, спіткнулась об картинки й відео, після яких одразу запустила поштову програму й швидко переглянула деякі вхідні та вихідні, борючись одночасно з нудотою і зі страхом, що її за цим застануть.

Анюта остаточно вилетіла в неї з голови. Наталя квапливо вимкнула комп’ютер і заметалася по кімнаті, збираючи речі, тому що далі залишатися тут не можна було ні хвилини. Як у бараку з хворим на сибірську виразку.

Через якнайкоротший час вона ступила на сходовий майданчик. Позаду звучно клацнув язичок автоматичного замка. Шлях був вільний.

Але справжню свободу й глибокий смуток вона відчула лише тоді, коли опинилася зі своїм