Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Його там немає. Але можете лишити тут записку. Давно його не бачив, та коли зустріну – передам, - запропонував компромісне рішення він, підсуваючи до мене кулькову ручку і клаптик паперу.

– Дякую вам, зараз швиденько напишу, - відповіла я і залипла дивлячись на білий лист.

Що написати чоловіку, в житті якого була дивним короткотривалим бурхливим епізодом? І як  це ненав’язливо зробити, щоб не видатись йому ще божевільнішою, ніж він запам’ятав? Якщо запам’ятав. Не вигадала нічого кращого, ніж написати: «Привіт. Це Дарина. Я сподіваюсь ти живий – будь якого знаку від тебе буде достатньо». Ще раз подякувала пильному охоронцю будинку і відчинила двері, запускаючи всередину холодне повітря і чоловіка, що йшов мені назустріч. Я встигла пройти лише до наступного під’їзду, коли мене наздогнав чийсь оклик.

– Зачекайте! Це ви Вадима шукали?

Мене наздоганяв хлопець, з яким стикнулась у дверях.

– Так, я.

– Ви до нього з якого питання?

– О, власне, ні з якого. Тобто… - я підняла руку і почала смикати шапку, ніби це допомагало стимулювати розумовий процес, щоб підібрати доречні слова. – Я віднедавна проводжу перекличку серед знайомих, якщо так можна сказати. Мені просто важливо знати чи всі живі. Немає потреби зустрічатись із ним особисто, але мої повідомлення до нього не доходять, а у мене лише одне запитання – чи він живий.

– Так. Живий, - з великими паузами між словами промовив мені у відповідь незнайомець.

– Все, дякую, - усміхнулась йому я. – Гарного вам дня.

Я вже відійшла на кілька кроків, коли знову почула його голос:

– Це прозвучить некоректно, та вже як є, – він розвів руками ніби вибачаючись. - Дозвольте запитати, ви йому хто?

– Абсолютно ніхто, - широко посміхаючись відповіла я. – Випадкова попутниця.