Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

- Та пер­ше зро­бiть ме­нi й ма­те­рi двоє мо­то­вил, - спо­кiй­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Бодай то­бi доб­ра не бу­ло з твоїм мо­то­ви­лом. Че­рез твоє мо­то­ви­ло син по­бив батька. Ой, свi­те мiй! Не да­дуть дi­ти своєю смер­тю вмер­ти, - бiд­ка­лась Кай­да­ши­ха. - Хоч за­раз ви­би­рай­ся до су­сiд з своєї ха­ти.

Сумний зим­нiй ве­чiр заг­ля­нув че­рез вiк­на в ха­ту. Гус­тi дi­ди ста­ли по кут­ках i на­ве­ли, як блi­да та сум­на смерть, по­кiй на розд­раж­не­ну, розг­нi­ва­ну ciм'ю. Мо­ло­ди­цi за­мовк­ли та тiльки важ­ко зiт­ха­ли. На ла­вi си­дiв ста­рий Кай­даш, си­дiв мовч­ки й co­бi важ­ко зiт­хав, пiд­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею й спер­шись лiк­тем на ко­лi­но. На йо­го ши­ро­ко­му блi­до­му ло­бi, на йо­го спу­ще­них вi­ках ле­жа­ла гли­бо­ка, важ­ка ту­га, ле­жав со­ром, пе­ре­мi­ша­ний з жа­лем. Вiн не їв цi­лий день. Йо­го тяг­ло за жи­вiт. Вiн на­ки­нув на се­бе сви­ту, на­дiв шап­ку та й пi­шов до шин­ку по­ми­на­ти свя­ту п'ятни­цю та за­пи­ва­ти со­ром.

Карпо вий­шов з ха­ти в од­нiй со­роч­цi. Вiн пi­шов i став за по­вiт­кою пiд гру­шею. Свi­жий пер­ший снiг ук­рив го­ри й до­ли­ни нi­би тон­ким до­ро­гим по­лот­ном. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че мо­лоч­ним ту­ма­ном. Кар­по ди­вив­ся на го­лi бi­лi го­ри, що зов­сiм зли­ва­ли­ся з бi­лим не­бом у ве­чiр­нiй iм­лi так, що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, де кiн­ча­лись го­ри, де по­чи­на­лось не­бо. Вiн ди­вив­ся на чор­ний дов­гий ря­док гip, кот­рi чор­нi­ли од гус­то­го ду­бо­во­го лi­су, не­на­че об­ку­та­нi чор­ним сук­ном, i вiн нi­чо­го то­го не ба­чив. Уся йо­го ду­ша десь за­хо­ва­лась гли­бо­ко са­ма в со­бi; вiн нi­би зде­рев'янiв од тiєї по­дiї, кот­ру не­дав­но вчи­нив. М'який пер­ший хо­лод нi­би прот­ве­ре­зив Кар­па. З йо­го го­ло­ви по­чав ви­хо­ди­ти який­сь чад, i вiн пот­ро­ху по­чав при­мi­чать ха­ти, го­ри, лiс; вiн при­мi­тив, як батько вий­шов з дво­ра, пi­шов шля­хом по­за став­ком на греб­лю, увiй­шов у ши­нок, як у шин­ку в вiк­нi заб­ли­щав во­гонь. Вiн при­мi­тив куп­ку чо­ло­вi­кiв, кот­ра чор­нi­ла й во­ру­ши­лась ко­ло шин­ку на бi­ло­му снi­гу. I все те вiн ба­чив, не­на­че десь у во­дi, од­ки­ну­те звер­ху од ви­со­ко­го бе­ре­га, або десь на днi нег­ли­бо­кої про­зо­рої рiч­ки.

Холод по­чав прой­ма­ти Кар­па. Вiн по­чу­тив, що йо­го тi­ло тру­ситься од го­ло­ви до са­мих пальцiв на но­гах, що в йо­го го­ло­ва го­рить нi­би вог­нем. Вiн по­вер­нув­ся на мiс­цi й за­че­пив го­ло­вою гiл­ку гру­шi, вкри­ту снi­гом. Снiг, не­на­че пух, по­си­пав­ся на йо­го го­ло­ву, на пле­чi, на го­лу шию, за па­зу­ху. То­дi тiльки вiн опам'яту­вав­ся, наб­рав у ру­ки снi­гу, прик­лав до го­ло­ви й ти­хою хо­дою пi­шов у ха­ту.

В ха­тi бу­ло ти­хо й сум­но; нiх­то не го­во­рив нi сло­ва, тiльки во­гонь па­лав та трi­щав у пе­чi i зда­вав­ся од­нiєю жи­вою ве­се­лою iс­то­тою в мерт­вiй ха­тi. Вже в ха­тi i свiт­ло по­гас­ло, а Кай­даш си­дiв у шин­ку, пив з ку­мом го­рiл­ку й там за­но­чу­вав.

На дру­гий день пе­ред обi­дом Кай­даш увiй­шов у ха­ту i унiс двоє но­вих мо­то­вил.

- Нате вам двоє мо­то­вил та, про ме­не, очi по­ви­ко­люй­те со­бi, - ска­зав Кай­даш, ки­да­ючи мо­то­ви­ла на ла­ву.

Мотря ве­се­ло гля­ну­ла на мо­то­ви­ла, за­раз по обi­дi ви­тяг­ла з своєї скри­нi по­чин­ки й по­ча­ла мо­тать. Но­ве мо­то­ви­ло аж гу­ло в її ру­ках i вря­ди-го­ди чер­ка­лось об сво­лок, об сте­лю. Нi один цар не ма­хав з та­кою втi­хою скi­пет­ром, як Мот­ря своїм мо­то­ви­лом. Во­на по­чу­ла в со­бi дух гос­по­ди­нi, са­мос­тiй­ної гос­по­ди­нi. Свек­ру­ху бра­ла злiсть. Для неї не­вiст­чи­не мо­то­ви­ло гу­ло, не­на­че кус­ли­вi джме­лi кру­гом її го­ло­ви.

"Пропадуть мої ко­но­пельки! По­хоп­ли­ва не­вiс­точ­ка поп­ря­де їх со­бi на по­лот­но по­пе­ред ме­не", - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

А не­вiст­ка мо­та­ла по­чин­ки, по­лi­чи­ла чис­ни­цi та пас­ма, ски­ну­ла пiв­мо­ток з мо­то­ви­ла й схо­ва­ла в свою скри­ню.

- Ховай, не­вiс­точ­ко, в свою скри­ню, що за­пiр­веш. Швид­ко схо­ваєш усе на­ше доб­ро, ще й нас уб­гаєш у свою скри­ню, - про­мо­ви­ла свек­ру­ха.

- Не бiй­тесь! Та­ко­го доб­ра не схо­ваю, а як­би вас знай­шла й своїй скри­нi, то ще б i над­вiр ви­ки­ну­ла, - ска­за­ла не­вiст­ка.

Другого дня Мот­ря поз­би­ра­ла свої й Кар­по­вi со­роч­ки й на­мо­чи­ла в лу­зi.

- Чом же ти не заб­ра­ла та не по­мо­чи­ла вcix со­ро­чок? - спи­та­ла ма­ти.

- Тим, що вас ycix бiльше об­пи­ра­ти не бу­ду. Пе­рiть co­бi са­мi; ад­же ж маєте ру­ки.

- Нащо ж той за­хiд на два ра­зи? Xi­бa ще ма­ло гар­ми­де­ру в ха­тi? На­що ти на­ля­пуєш зай­вий раз у ха­тi? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря не слу­ха­ла ма­те­рi. Во­на по­од­жи­ма­ла свої со­роч­ки, дру­го­го дня од­зо­ли­ла, поп­ра­ла и по­ка­ча­ла. Кай­да­ши­ха му­си­ла за­ход­жу­ва­тись са­ма ко­ло своїх со­ро­чок. Во­на вже й не го­во­ри­ла за те чо­ло­вi­ко­вi, тим що бо­ялась ко­лот­не­чi. Во­на ду­ма­ла, що все те якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Але во­но та­ки не ми­ну­лось.

Раз Мот­ря спек­ла хлiб. Хлiб не вдав­ся. Во­на по­да­ла йо­го на стiл до бор­щу; хлiб вий­шов лип­кий, з за­кальцем на два пальцi. На бi­ду й борщ вий­шов не­доб­рий.

- Недобрий борщ, - ска­зав Лав­рiн.

- Але й хлiб спек­ла, хоч ко­ни­ки лi­пи! - ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Аж у гор­лi да­вить, - обiз­вав­ся i co­бi ста­рий Кай­даш.

Як на ли­хо, Лав­рiн, жар­ту­ючи, взяв та злi­пив з м'якуш­ки ко­ни­ка, пос­та­вив йо­го на сто­лi, ще й хвос­та за­дер йо­му вго­ру.

Мотря зир­ну­ла на ко­ни­ка та й ски­пi­ла, не­на­че хто ли­нув на неї ок­ро­пом. Во­на луч­че ви­тер­пi­ла б лай­ку, нiж смiш­ки.

- Лаяли, би­ли, а це вже зну­ща­ються на­до мною! - крик­ну­ла Мот­ря й ки­ну­ла об стiл лож­кою.

- Чого ж ти ки­даєш лож­кою нам усiм у вi­чi? Чес­тi не знаєш, чи що? - ска­зав ста­рий Кай­даш.

- Коли хо­чеш сер­ди­тись, то сердься, а не ки­дай на свя­тий хлiб лож­кою, - обiз­вав­ся впер­ше сер­ди­то на свою жiн­ку Кар­по. - По­заб­риз­ку­ва­ла стра­вою усiм oчi. Щось ти справ­дi вже ду­же ро­зiб­ра­лась.

- То ва­рiть та пе­чiть со­бi са­мi. Я нi­чим вам не вгод­жу, - ска­за­ла Мот­ря, одiй­шов­ши до пе­чi.

- Якби ти бу­ла най­мич­ка, то ти б со­бi одiй­шла од нас, а ми пек­ли б та ва­ри­ли са­мi со­бi, - ска­зав Кай­даш.

"Будете ви й так са­мi пек­ти й ва­ри­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря й за­ду­ма­ла на дру­гий день ва­ри­ти обiд тiльки для се­бе та для Кар­па.

Другого дня Мот­ря вста­ла ду­же ра­но, сi­ла со­бi пряс­ти, по­тiм за­то­пи­ла в пе­чi, знай­шла два не­ве­лич­кi гор­щеч­ки й прис­та­ви­ла в од­но­му борщ, а в дру­го­му ка­шу; як­раз стiльки, скiльки тре­ба бу­ло на двi ду­шi. Во­на за­ду­ма­ла й ве­че­ря­ти з Кар­пом ок­ре­мо.

Кайдашиха спа­ла со­бi гар­ненько на