Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Автобус заповнився достатньо або може час стоянки сплив, але двері зачинилися і вони поїхали. На цьому бажання грати в Шерлока Холмса вгамувалося, та й чесно сказати – якось воно, це саме бажання, сьогодні було не на вищому рівні своїх можливостей. Старенький бус, здавалося, зітхав на кожній ямці. Макс розслабився і заплющив очі. За старою звичкою відпочивати завжди, коли є можливість, він і зараз був максимально розслаблений. Зручно вмостившись на сидінні, впівока поглядав, як вони виїхали з міста і потихеньку, так само риплячи і зітхаючи, потягнулися по шосе. Десь за півгодини закінчилися всі будови і прилеглі села, і автобус поїхав дорогою, з обох боків оточеною полями і перелісками. Кукурудзу ще не прибрали. Кілька разів він проїжджав тут навесні. Часто сіяли ріпак і хоч, кажуть, що ця культура виснажує ґрунт, але красиво було надзвичайно. Ніхто їх не наздоганяв і не обганяв, а зустрічні траплялися вкрай рідко. Тільки хвилин через сорок була перша зупинка, на якій вийшла бабуся з онуком. З огляду на швидкість цієї залізної труни, не так уже й далеко вони забралися від міста. Буде інтернет, буде. Ще приблизно за годину – вийшла, напевно, одразу половина всіх пасажирів, з огляду на розмови та сумки – люди їхали на весілля. Залишалися тільки він, дівиці зі своєю суворою контролеркою і троє дядьків, які, не дивлячись на ранній ранок, уже приготувалися гарно відпочивати там, на задніх сидіннях. Дядьки вже були під газом, мабуть, встигли й додати, оскільки себе не контролювали, у висловлюваннях не стримувалися. Вони шуміли, голосно гиготіли, загалом – ні в чому собі не відмовляли. Макс набурмосився і почав було вже перейматися – якщо далі так піде, то доведеться йти їх заспокоювати. А чим це закінчиться на порожній дорозі, бозна-де від міста – нікому не відомо. Старша з четвірки щось сказала, і одна з близнючок негайно встала і, кинувши в нього, як і раніше, переляканий погляд, пішла до дядьків, спритно хапаючись за поручні. Схоже, що сукня в неї лляна... принаймні – дуже схожа... Вишивка все ж таки дуже гарна – Макс дістав нагоду оглянути дівчину всю, цілком... і що вона думає робити? Хоче проблему для себе створити? Але, панянка видно чудово знала, що робить. Що вона їм там сказала Макс не почув, але – о диво! мужики стихли, практично миттєво, лагідно, прямо якось по цуценячому поглядаючи на дівчину... Та більше не зволікала, повернулася на своє місце, знову кинувши швидкий погляд спочатку на Макса, а потім на свою старшу супутницю. Нещаслива трійця миттю зібрала свою закуску, ретельно позбирала сміття і тепер сиділа тихо-тихо, зрідка насторожено поглядаючи на дівчат.

Більше жодних ексцесів у дорозі не було. Ще за годину автобус пригальмував на повороті і водій, повернувшись, сказав у салон, що, мовляв, ось це і є дорога на Вовчий Лог. Почувши це, всі троє дівчат і старша жінка якось стрепенулися, і вже всі разом не відривали від Максима очей. Навіть коли він вийшов. Автобус гаркнув передачею, пирхнув викидом, нібито вкотре зітхнув і поїхав далі.

Дорога різко відвертала в бік від лісу. Загалом – їхали трохи більше трьох годин. Максим зійшов з асфальту на стежку, яка ледве вгадувалася в густій траві. Утім, метрів за десять на невеличкому пагорбі він знайшов другу, паралельну першій, таку саму стежку. Нескладні міркування дозволяли зробити висновок, що це все колії від транспорту, а отже таки дорога є. Тільки дуже давно занедбана. Але все одно – це радувало. Далі ці стежки петляли між дерев, зрідка заглиблюючись у ліс, зникаючи то одна, то інша, але йти було цілком стерпно, сонце вже піднялося і починало пригрівати. Макс зняв штормівку і примотав її на рюкзак. Як він і думав – таким темпом і такою дорогою йти треба було години чотири... Що ж... птахи співають, ліс живе своїм життям... будемо його слухати, коли приїхав. Придумав же собі заняття... хто б подумати міг. Лісова прогулянка. – і тільки хитнув головою, посміхаючись своїм думкам... Тепер він був упевнений, що з Ритою все виходить так, як і має бути. Може й пішла б вона з ним, але вперше й востаннє. А найімовірніше одразу ж зайшла б назад до автобуса і вкругову поїхала назад. Не її це дорога, не її пісні співають птахи... і шурхіт трави їй нічого не скаже.

Спочатку дорога йшла вздовж лісу, але вже метрів за двісті звернула вглиб. І практично відразу стала нормально прохідною – трава тут росла коротшою і вже не заплітала ноги. Наддавши кроку, хлопець бадьоро потопав уперед. Так і швидше дійти вийде, ніж він гадав. Ліс був густий, зарослий молодняком і чагарником, але дорога залишалася цілком прохідною, поки що ніде не було глибоких ям або великих калюж і майже не було повалених стовбурів. Відчуття було таке, що за нею раніше гарно доглядали і лише останніми роками сюди дійшло запустіння. Ех... останні роки скрізь, куди тільки можна, прийшло запустіння. Судячи з мапи, на всьому своєму шляху дорога має йти лісом. Вона перетинала край великого лісового масиву і виходила з лісу якраз там, де, за уявленнями Макса, і має бути цей самий Вовчий Лог.

Спробував було пошукати гриби, але потім зупинив себе – обмаль часу, тупати ще кілометрів десять точно, а вже пів на десяту... Не виходить у нього лісом іти п’ять км на годину, хочеться розслабитися, насолоджуватися прогулянкою і нікуди не поспішати. Час від часу дорогу перетинали сліди, і судячи з розмірів – зовсім не заячі. Нічого собі, тут собачки... відбиток лапи був мінімум у його долоню з розчепіреними пальцями. А ось ще... – слід був здоровенний і чіткий, схожий на дві половинки якогось великого горіха... Лось? Він, сохатий, ну не корова ж... Усміхнувся, уявивши собі кабана з такими копитами. Через деякий час махнув на все це рукою. Слідів було багато, читати їх він майже не вмів, а йти треба було.

Як виявилося – не настільки вже він поганий ходак. Рівно через три години і двадцять хвилин від початку його пішого походу, Макс вийшов з лісу на відкриту місцевість. Дорога йшла кудись лівіше і далі ховалася в глибині лісу, а праворуч, уздовж великої галявини, по межі лісового масиву йшла стежка. “Напевно, мені туди”, – подумав він. Це було логічно, оскільки Вовчий Лог у нього асоціювався з якимось відлюдним місцем, а ліс, куди йшла дорога, на лог ну ніяк не був схожий. І до того ж саме тут і далі стежкою було особливо багато вовчих слідів. Те, що це не собаки, Макс додумався швидко. Ну не водяться в лісах такі собаки ще й зграями. Не чув він про таке. “Як тут люди взагалі живуть... вовчатник суцільний... це ж усю худобу охороняти треба постійно, а взимку як? І чи є тут люди взагалі? Стежка-то он як заросла. А з іншого боку – за п’ять сотень років, тут уже й дерева повиростати десять разів мали б”, – з цими думками він став обходити великий пагорб і зупинився, намагаючись зорієнтуватися куди ж іти далі. А далі йти й не довелося: одразу йому й не помітно було, але біля підніжжя пагорба, буквально вростаючи в нього там, де ліс був густішим, стояв самотній будинок.