Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

—А який приз за перемогу?

—Можливість підробити влітку в компанії, якій ти допоможеш, або грошова винагорода.

—Звучить цікаво, - у моєму голосі промайнула нотка азарту.

—Було б, якби не складнощі.

Хелен на секунду запнулася, чи то думаючи над своїми подальшими словами, чи то чекаючи від мене якоїсь реакції.

—Якби в кожної з нас був хлопець із грошима, нам не довелося б турбуватися про проблеми.

—Це точно, - протягнувши закінчення слова, я знову розвалилася на стільці і втупилася в стелю.

—У тебе є така можливість. Ти красива, наполеглива, харизматична і певною мірою розумна.

—Гей!

На моє заперечення Харді лише розсміялася і продовжила свою промову:

—З твоїми даними ти можеш будь-кого отримати, тож можеш починати просто зараз. - Подруга хихикнула, додаючи жартома: —Знайди когось і для мене теж.

Я хмикнула, зберігаючи усмішку на обличчі.

—Обов'язково.

—Слухай, це ж наш останній рік до вісімнадцятиріччя, може, якось запам'ятаємо його?

Я замислилась, подумки креслячи малюнок на стелі.

—Було б непогано.

—Ось тільки... Я придумала! - голосно закричала Хелен в трубку, змушуючи мене скривитися і прибирати телефон на пару дюймів від вуха. —У тебе там є елітна компанія, і в мене теж, так би мовити, шайка Чемберса. Злегка додаємо в цю аж надто солодку і сіру кашу перчинку, у вигляді варення, і отримуємо найсмачніший десерт!

Я насупилися, турбуючи недавній забій.

—Ще раз.

—Це спір. Чому б не ризикнути? Ми маємо якось запам'ятати цей рік, тож ти можеш почати зустрічатися зі своїм «німим», а я з Чемберсом.

—І тобі не гидко? - злегка скривившись, додала: —Ти багато років тікала від нього, а тепер сама йдеш у лапи звіра.

—Зате цікаво, тим паче, що я більше ніколи, сподіваюся, його не побачу. Так що?

Упускати будь-яку можливість у вигляді грошей – було тим ще гріхом. Можливо, Харісон не такий уже й грубий, як могло здатися на перший погляд; треба розглядати всі можливі варіанти. Потоваришувати з Россом було б ще непогано в тому плані, що я буквально вчора задавалася питанням, що мені вкрасти, а з хлопцем мені навіть не довелося б вдаватися до таких клопотів: він одразу дав би мені все, якщо я буду його дівчиною.

Азарт на обличчі заграв із новою силою, змушуючи щосекунди посміхатися все ширше й ширше.

—Який крайній термін?

—Його немає, але якщо подумати логічно, то до кінця навчального року.

—Як я дізнаюся, що ти не брешеш?

—Дивися в соціальних мережах, де я викладатиму наші фотографії. Як щодо тебе?

—Я ніколи не брешу.

—Я все одно не поведуся, як щодо того, щоб скидати фотографії в чат?

—Домовилися.

Посмішка досі не спадала з мого обличчя, але залишалося все ще одне невирішене питання.

—На що сперечаємося?

—Як щодо викрадення Ferrari з автосалону? У них там новинка з'явилася.

—Нова модель? - я хмикнула. —Домовилися.

Можливо, це якраз та подія, яка могла позитивно вплинути на моє життя?

—Ти щось хотіла мені розповісти, коли дзвонила.

—Точно, - голосно і з жахом, явно проклинаючи себе в тому, що забула найважливіше, промовила Харді. —Меллісо, все збувається: багатство, кохання... Це вже все тут.

Кохання? Можливо, воно й буде, але я сумніваюся, що в натовпі таких гнилих, самовдоволених нарцисів зможу знайти того, хто мене зрозуміє, хто зрозуміє і підтримає, захоче вислухати і допомогти з проблемами, які не можуть вирішити навіть гроші.

Розуміючи, до чого йде розмова, я насупилася, а колишні веселощі зникли.

—Припини, - я хитнула головою, —ми просто дуріли. Намагалися спалити нудьгу цілком і повністю, як могли. Це маячня для мене, забудь про розклад.

—Але, - простягла Хелен.

—У нас більше немає тем для розмов? Ми це обговорюємо?

—Послухай, це важливо, - голос подруги був сповнений переляку. —Я сьогодні робила розклад. Тобі потрібно це знати.

—Що ще? - я закотила очі, роздратовано простонавши. —Ми закриваємо цю тему зараз раз і назавжди.

—Тебе чекає зрада. Дорога тобі людина виявиться брехливим, ліцемірним мерзотником. Карти кажуть, що ти маєш закінчити цю гру раніше за нього, бо твоє серце більше ніколи не полюбить...

Харді говорила швидко і через це ковтала слова, залишаючи їх переривчастими.

—Бережись, біда на тебе чекає. Я бачила... що скоро сонце згасне і...

Я відключилася, не бажаючи більше слухати єресь подруги.

Ми вже не вперше закінчували розмову на такій ноті, але боляче, ніби ніколи подібного й не робили. Парі є парі, і його треба виконувати. Терміну не було, але бажання почати вже зараз було вищим, ніж займатися нудними предметами.

Відклавши лід, я встала і попрямувала до виходу.

Надія на те, що коли-небудь у коридорі все-таки буде порожнеча, не покидала мене. Ідучи лабіринтом, я обмірковувала план майбутніх подій, але все-таки спершу треба було знайти самого хлопця, що було доволі непросто, оскільки він тут навчається довше за мене, і, можливо, тут були секретні проходи зі швидким переміщенням. Спочатку треба було перевірити кімнати, де я його вже бачила, а вона всього була одна, якщо не брати до уваги сьогоднішню зустріч біля їдальні.

Звернувши в правильному (як мені здавалося) напрямку, я знову виявилася навпроти темно-синіх дверей. Може, сама доля зупиняє мене від дурних дій?

Знайшовши карту, проклала собі новий маршрут, який вів до червоних дверей.

Наспівуючи під ніс спокійну музику свого рингтона, я незабаром опинилася перед кімнатою, яку шукала. Постукавши, смикнула за ручку, дивуючись, що та піддалася.

Посеред кімнати у своєму улюбленому кріслі сидів Росс, тримаючи в руках книжку у твердій палітурці фіалкового кольору. Хлопець навіть не глянув на мене, продовжуючи читати літературу. Крім нас двох більше нікого не було.

Я поспіхом почала оглядати кімнату, намагаючись зачепитися за щось замість того, щоб стояти як камінь.