Читати книгу - "Доктор Фаустус"

грунтувався на інстинкті, здогаді, чутливому знанні, таємничому вмінні заглянути в чуже серце, спорідненості чи Бог його знає на чому ще, надавало їй дивовижної здатності бути скрізь. З'ясувалося, що ця жінка, непомітно змішавшися з публікою, була присутня всюди, де тільки згоджувалися виконати щось із Адріанових творів: у Любеку (під час прем'єри осміяної опери), в Цюріху, у Веймарі, в Празі. А скільки разів вона бувала в Мюнхені, отже, зовсім близько від його житла, але так, щоб її ніхто не помітив, я навіть не можу сказати. Чисто випадково стало відомо, що їй знайомий і Пфайферінг: вона нишком оглянула краєвиди, серед яких жив Адріан, усе, що його оточувало, і навіть, якщо я не помиляюся, постояла під вікном абатського покою і непомічена поїхала. Уже саме це гідне подиву, та ще дужче мене хвилює, викликає в моїй душі ще яскравіше, дивне уявлення про паломництво до святих місць те, що, як я також багато пізніше й майже випадково дізнався, вона відвідала й Кайзерсашерн, навіть Обервайлер і хутір Бухель, отже, на свої очі побачила паралелізм, — мене він завжди трохи пригнічував, — який існував між тим, що Адріана оточувало в дитинстві, й теперішнім місцем його проживання.

Я забув сказати, що вона не обминула своєю увагою і Палестріни, селища в Сабінських горах, пожила кілька тижнів у домі Манарді і, здається, швидко й щиро заприязнилася з синьйорою Манарді. Згадуючи у своїх листах, написаних то німецькою, то французькою мовою, палестрінську господиню, вона називала її «матусею Манарді», «mere Manardi». Так само величала вона й пані Нічичирк, яку, видно з її слів, бачила, не потрапивши їй на очі, принаймні не звернувши на себе її увагу. А ким була вона сама? Може, в неї було бажання прилучитися до тих «матінок», назвати їх сестрами? Яке ім'я личило їй — У зв'язку з Адріаном Леверкюном? Яке ім'я вона хотіла, на яке претендувала? Ім'я богині-покровительки, Егерії[455], духовної коханки? До першого її листа до нього (з Брюсселя) був доданий шанобливий дарунок — перстень, рівного якому я ніколи не бачив, що, правда, нічого ще не означає, бо автор цих рядків не вельми розуміється на земних скарбах. Це був, як на мене, клейнод неоціненний, дивовижної краси. Сам карбований перстень — давньої роботи, з часів Відродження, камінь на ньому — прегарний ясно-зелений уральський смарагд з широкими гранями. Було на що подивитися! Закрадалася думка, що той перстень колись прикрашав руку князя церкви — поганський напис на ньому не дуже суперечив цій думці, бо на твердій поверхні шляхетного берилу, на його верхній грані, дрібнесенькими грецькими літерами були вигравіювані два віршовані рядки:

Чом же так затремтів лавр Апполонів зелений?

Храм аж до верху здригнувсь! Нечестивці, тікайте з святині!

Мені не важко, було впізнати в тих рядках початок Каллімахового[456] гімну Аполлонові. Вони зі святобливим страхом описували ознаки Божого гніву, явлені у його храмі. Крихітні літери цілком зберегли свою чіткість, трохи дужче стерся символ, вирізьблений над ними у вигляді віньєтки, — крізь лупу я роздивився, що він зображав крилате, схоже на змія чудовисько, висунутий язик якого мав чітку форму стріли. Ця міфологічна химера навела мене на думку про Хрисейського Філоктета[457] і його рану від стріли чи укусу та про назву, яку Есхіл дав летові стріли: «Сичання крилатого змія»[458] — а також про зв'язок, що існує між стрілами Феба[459] й сонячними променями.

Я можу засвідчити, що Адріан по-дитячому зрадів незвичайному дарункові, який прийшов із співчутливої чужини, не задумуючись прийняв його і, хоч нікому більше не показував, завів звичку чи, я б навіть сказав, ритуал, надягати його під час праці: наскільки мені відомо, весь «Апокаліпсис» він написав, не скидаючи персня з лівої руки.

Чи спадало йому на думку, що перстень — це символ неволі, пут, покори? Мабуть, він про це не думав, а в коштовній ланці невидимого ланцюга, яку, працюючи, надягав на пальця, вбачав тільки зв'язок своєї самоти зі світом — безлицим світом, який він навряд чи зміг би описати й індивідуальні риси якого, видно, цікавили його менше, ніж мене. А чи не зовнішній вигляд тієї жінки, питав я себе, визначив основну засаду її стосунків з Адріаном — невидимість, уникання його, ухвалу ніколи не зустрічатися з ним? Може, вона була бридка, кульгава, горбата, спотворена якоюсь нашкірною хворобою? Ні, навряд, думав я, якщо в неї й була якась вада, то, швидше, душевного її стану, через що вона так глибоко розуміла потребу в делікатному ставленні до іншої душі. Та й партнер її жодного разу не спробував повстати проти цієї ухвали, а мовчки погодився на умови, що твердо обмежили їхні стосунки сферою чисто духовного.

Я не люблю цього банального вислову: «чисто духовне». Він якийсь бляклий, млявий і мало пасує до практичної жвавості, властивої цій таємничій відданості і дбайливій підтримці здалеку. Солідна музична і загальноєвропейська освіта кореспондентки надавала їхньому листуванню, особливо інтенсивному в той час, коли Адріан готувався до написання «Апокаліпсису» і творив його, виразно ділового характеру. Моєму приятелеві посилали імпульси для створення текстової частини ораторії, постачали його важко приступними матеріалами, — як згодом виявилося, той давньофранцузький віршований переклад «Видив святого Павла» також надійшов до нього зі «світу». Хай і кружними шляхами, через посередників, вона завжди діяльно служила йому. Це завдяки їй з'явилася розумна стаття у «Світанку»— до речі, єдиному органі, де тоді можна було захоплено говорити про Леверкюнову музику. «Універсальне видавництво» забезпечило за собою недокінчену ще ораторію також з її намови. 1921 року вона тайкома, не вказуючи джерела, з якого надійшли гроші, передала до послуг Платнерового театру маріонеток значну суму для чудової, музично-довершеної інсценізації «Gesta» в Донауешінгені.

На цьому слові, на широкому жесті, приналежному до нього, на цьому «до послуг» я хотів би зупинитися докладніше. Адріан міг не сумніватися, що до його послуг було все, чим хотіла допомогти йому в його самотині світська шанувальниця, — її багатство, яке, явно відчувалося, через критичне сумління обтяжувало її, хоч вона не знала життя без того багатства і, мабуть, не зуміла б без нього обійтися. Вона щиро прагнула віддати на вівтар генієві все, що лише можна було запропонувати, не вразивши його, і коли б Адріан захотів, весь стиль його життя миттю змінився б, став би розкішним, як той клейнод, що прикрашав його тільки в чотирьох стінах. Він знав це не гірше за мене. Але мені не треба й