Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Соня, вже дев'ята година, а на одинадцять кремація бабусі, - тихо повідомив Вовка й погладив мої плечі. Я пригадала попередній день, і смуток від втрати Тамари Гнатівни знову огорнув серце.

Ми разом пережили з ним і кремацію, і поховання урни з прахом Тамари Гнатівни біля її чоловіка на старому заміському цвинтарі. Сусідка, дякувати їй, допомогла приготувати стіл до поминок на дев’ять  днів. Були переважно сусіди по під'їзду. З родичів Тамари Гнатівни – лише Вовка.
А потім Вовка приніс мені три товсті списані зошити, перев'язані рожевою стрічкою.

—    На. Бабуся просила, щоб я тобі віддав, коли її не стане.

—    Що це? – поцікавилася я, розв'язуючи стрічку та гортаючи зошити. Акуратний почерк Вовчиної бабусі я впізнала одразу.

—    Щоденники. Бабусині. Це зараз мемуарами зветься. Там багато цікавого, я читав. Про тебе теж є. Вона, як виявляється, ворожити реально вміла. Ти сама усе прочитаєш. Я цеє, до Вітька сьогодні й завтра. Щоб тебе не  бентежити. Бо не справлюсь я з гормонами, якщо ти будеш поруч… Не залізний, вибач…

Два вечори я присвятила захопливій історії життя Тамари  Гнатівни, прочитаній з її щоденників. Вони перевернули моє уявлення про життя, мої усталені погляди з голови на ноги. Дві голодовки: одна припала на її дитинство, друга – на юність. Вчитися доводилося складно – багато сил відбирали походи за п'ять кілометрів до школи: із села до райцентру. Рання смерть мами у тридцятирічному віці змусила  Тамару Гнатівну замінити матір своєму меншому братові. А потім виснажлива робота на заводі в дві зміни. Перше заміжжя було вимушеним. Незабаром чоловік почав ревнувати, пити та бити як її, так і брата. Приниження терпіла довго, але коли через побої стався викидень, втекла до тітки у Київ. Тут почалося інше життя. Жили з тіткою-вдовою дружно й добре, доки не почалася війна. Тяжка робота у шпиталі санітаркою рятувала від голоду і її, і брата. Вже у сорок четвертому році, коли німці відступили з міста, брат тяжко захворів й помер. А у сорок п’ятому  зустріла другого чоловіка, батька двох своїх синів. Одружилися лише через рік, коли дізналася, що перший загинув. Країна відбудовувалась і сім'я будувалася. Все було ладно, добре й мирно. У коханні та взаємоповазі виростили хлопчиків. Зі старшим сином Петром посварилися, коли не догодила дружині його, невістці Тетяні. Зібралися молодята й поїхали до Харкова. Більше ніколи й не приїхали жодного разу.

Петро спочатку матері дзвонив, посилки надсилав, а як директором заводу став, забув, що матір є у Києві. Тамара Гнатівна душа в душу жила з меншим сином, батьком Вовчиним. Вовка, виявляється, страшенно був схожий на батька. Для матері Вовчиної Катерини Тамара Гнатівна стала другою мамою. Син був тим святим у житті, що двоє люблячих людей найбільше цінували. Аварія змінила все. Після аварії Тамарі  Гнатівні залишалося жити лише заради онука.

Як я переживала, читаючи роздуми Тамари Гнатівни про Вовку:
«Я сиділа біля телевізора  й відчувала, як руйнується його душа. Він не розуміє, що мені не потрібні такі його жертви. Мій онук краде… І я не можу нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Найбільше вбиває думка, що краде він через мене. Як погано відчувати свою безпорадність. Що я можу? Говорити? Він не чує, вважає, що вже дорослий і несе за мене, безпорадну, відповідальність, бо чоловік. А він же дитина...»

“Вона з'явилася. Я так довго чекала, доки з'явиться саме вона. Вовка приводив і ту біленьку дівчинку Олену, і Марину з кумедним ластовинням. Але я відчувала, що всі вони не ті. А ця, я певна, його доля. Вона прийшла сама. Ще на порозі, побачивши цю дівчину, я зрозуміла, що це та сама. Чи захоче вона зв'язуватися з таким, як мій Вовка? Її може зупинити все, що завгодно. І це зрозуміло. Тяжко йти проти людей, їхніх лихих язиків, проти батьків. Чи зможе? І Вовка у неї багато крові поп'є, перш ніж вона зрозуміє, що він їй потрібен так само, як і вона йому».
Це явно писалося про мене. Дивно було читати про себе подібні відверті міркування. Ми так часто з Тамарою Гнатівною говорили, радилися, співчували долям героїв серіалів, а вона ніколи нічого такого жодного разу не сказала. І лише з цих щоденників я відкрила інший світ знайомої мені людини. Як поверхово я її встигла пізнати. Мені, звичайно, приємно було дізнатися, що Тамара Гнатівна не засуджувала нашого з Вовкою зв'язку, а навпаки, була рада, бо, якщо чесно, ці думки трохи мене гнобили. Знати, що така людина, як Вовчина бабуся, вважала мене гідною бути поруч із її онуком, було нечуваною благодаттю.

Але Тамара Гнатівна відійшла в інший світ, а що робити з цим світом, і головне, що робити з моїм світом, моєю свідомістю, яка одночасно безмежно любила Вовку і боялася починати серйозні стосунки з цим хлопцем?

Одне знала точно: Вовка стримується, але тільки до випускного, як і обіцяв. Що буде далі? Я навіть боялася собі уявити. Тому я просто допомагала йому поки що готуватися до іспитів. Виконувала роль дбайливої матері Соні. Це вдень. Вечори та ночі Вовка проводив у Вітька, бо не міг перебувати у квартирі один.

Я не могла приховати насолоди від спостереження за його відвертим обожнюванням. Він дізнався, що мій улюблений поет Єсенін і при кожній нагоді цитував вивчені уривки з його віршів. Причому, вибирав такі рядки, які стосувалися саме нашого випадку:
—    Кохана, 
я вас мучив, 
у вас жила нудьга
У втомлених очах,
Бо перед вами напоказ
Себе розмінював у сварках,
От зараза, так? – і ніжно  обіймав замазанами у борошні руками. Неділя. Ми ліпили разом на кухні пельмені. Раніше я ненавиділа це заняття, бо воно вбивало своєю одноманітністю і рутинністю. Але з Вовкою так смішно й приємно це було робити, хто б міг подумати?
Він любив прибігти  після уроків і видати:
    —  Щоб очима вона волошковими,
    Лиш мені, і нікому іншому,
    Почуттями й словами  новими,
    Заспокоїла серце і груди…
Класний чувак, як тонко й проблемно, а? – і спостерігав за моєю реакцією.