Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— До чого не вистачає? — спитав Отіс.

— До того, що ти сказав. До десяти доларів, — відповів Нед.

— Та ти, здається, ще й недочуваєш, — сказав Отіс. — Я сказав двадцять доларів.

Тепер Бун зрушив з місця.

— А щоб тебе лиха година! — вихопилось у нього.

— Постривайте, — сказав Нед. Його рука, не зупиняючись, вибрала одну по одній монети з Лайкової долоні, тоді пошарпані банкноти і вклала все це знов у гаманець, защіпнула його, встромила в торбинку з-під борошна, а торбинку назад у кишеню. — Як так, ти не поїдеш на цьому коні, — заявив Нед Отісові.

— Я ще не бачив своїх грошей… — почав Отіс.

— Містер Бун Хогенбек уже готовий дати, що тобі належиться, — кивнув Нед. — Чом ти просто так і не скажеш, як чоловікові личить, що не хочеш їхати? А через що, це байдуже. — Вони подивились один на одного. — Ну? Кажи, не тягни.

— Нє. Не поїду на ньому. — Він додав іще щось — таке саме брудне, таке саме гидосвітнє, як і він сам, так само нікому не потрібне, як і він сам. Так, нічого це йому не зараджувало, навіть коли ти знав, що воно означає.

Але цього разу Евербі сягнула до Отіса і міцно вхопила його. І цього разу він огризнувся. Лайнув її.

— Стережися, я ще не все сказав! Бо як я надумаюся…

— Лиш моргніть мені, Ясочко, — озвався Буч, — і я з чистого принципу віддухопелю його. І звісно, з превеликою насолодою. Тільки як це наш Ласун дозволив йому так розходитись і навіть стусаном не почастував?

— Ні, — зупинила Буча Евербі. Вона все тримала Отіса за плече. — Першим же поїздом відправлю тебе додому!

— Розкричалася тепер! — мовив Отіс. — Коли б не ти, я б давно вже був там.

Вона відпустила його.

— Марш назад до брички, — наказала Евербі.

— Не можна так ризикувати, — похопився Бун. — Ти теж повинна з ним поїхати. — І додав: — Гаразд. Таки їдьте разом до міста. А по нас із Лусьєсом можеш прислати, як посутеніє.

Я розумів, до чого це він веде, з якою спокусою він боровся і вже подолав її. Але Буч обійшов нас — певний своїх сил рибалка дозволив майбутній здобичі й погуляти часину.

— А певно, — притакнув він. — Пришлете по нас. — Евербі й Отіс пішли. — Ну, коли вже це залагодили, то хто ж поїде на коні?

— Оцей хлопчина, — показав Нед. — 3 таким конем можна й одною рукою впоратись.

— Ги, ги, ги, — сказав Буч, цього разу вже сміючись. — Я бачив, як цей кінь біг тут минулої зими. Коли навіть і можна одною рукою зрушити його, треба більше рук, ніж у павучиська чи стоноги, щоб він випередив коня полковника Лінскомба.

— Може, воно й так, — сказав Нед. — Ми якраз і хочемо це перевірити. Синку, — звернувся він до Лайка, — дай мені мою куртку. — Досі я не бачив цієї куртки, але ось Лайк простягнув її, а також обшмугляну прутину. Нед натягнув куртку, взяв прута і мовив до Буна з Бучем: — Станьте он під тим деревом разом з дядьком Посемом, там вам і затінок буде, й не одвертатимете його уваги. Давай ногу, — це вже до мене.

Ми так і зробили. Тобто Нед підкинув мене на коня, а Бун з Бучем і Лайком одійшли далі під дерево, де вже стояв дядько Пошем. Хоч ми вранці зробили тільки три круги на пасовищі, там залишився виразний слід, що його Вихор повинен би пам’ятати, байдуже, помічу я його чи ні. Нед підвів коня до місця, з якого ми стартували вранці. Говорив він тихо й коротко. Це вже не був дядечко Ремус. А втім, він ніколи не був ним, як зоставався зі мною чи людьми своєї раси.

— Те завтрашнє біговище завдовжки лише в півмилі, тож тобі треба буде об’їхати його двічі. Тим-то їдь тепер так само, щоб, побачивши завтра справжнє біговище, він уже наперед знав, чого від нього хочуть, і зробив це. Розумієш?

— Так, — відказав я. — Об’їхати двічі…

Він простяг мені прутину.

— Примусь його бігти швидко й твердо. Утни його раз, поки він здогадається, що до чого. І більше не підганяй, — я скажу доки. Стисни його п’ятами, заговори до нього, щоб він гнав чимшвидше, але не докучай — просто підтримуй у темпі. Добре собі затям, що треба двічі об’їхати довкола, і спробуй йому теж це втовкмачити, як то ти з тими лошаками в Маккаслінів робив. Зараз тобі з конем не впоратись, але ти маєш прута. Тільки не торкайся його ним, поки я не скажу.

Він повернувся до мене спиною і під прикриттям куртки зробив ледь помітний дрібний порух, аж раптом я відчув якийсь запах, слабкий, та гострий; я розумію тепер, що мусив би відразу той запах упізнати, але тоді мені не було коли. Він обернувся знову лицем і як ото вночі сьогодні вмовляв коня ввійти до багажного вагона, так і тепер його рука на яку секунду торкнулася й погладила Вихрові морду; по цьому він одступився трохи, і Вихор уже рвонувся до нього, — добре, що я стримав віжками.

— Гайда! — скомандував Нед. — Утни його!

Я так і зробив. Кінь шарпнувся й скочив, із чистого страху й ні з чого більше, на половині кроку я зумів повернути йому голову вбік, і лише на другому кроці він збагнув, що від нього хочуть, аби він біг треком, стежкою, і то на весь чвал, стримуваний самим зовнішнім поводом, щоб не зійти з напрямку. Я стискав коня п’ятами, скільки мав сили, ще до того, як його страх почав улягатись. Тільки знов було так самісінько, як і вранці: йшов він добре, досить слухняно, енергійно, але все одно виникало враження, що голова його анікуди насправді не хоче йти, і це аж доки вийшли ми на зворотну пряму і він побачив Неда по той бік поля.

Тут знову наче стався з ним вибух: він вирвав у мене повід, збочив зі стежки й чесонув навпростець до Неда, ще поки встиг я настільки отямитись, щоб підтягти здоровою рукою повіддя й сильма завернути його назад на трек. Біг він тепер жваво, і я мусив притримувати його зовнішнім поводом, коли ми повернули вдруге і вийшли на відтинок треку, звідки йому знов було видно Неда і звідки він спробував ще раз вирватись і майнути просто до нього;