Читати книгу - "Історія Лізі"

Але це північ, а не ранок, вона не чує шуму вентиляторів над головою, а на дверях палати 319 написано ТОМАС ЯНЕЗ. Але її відчуття вже баченого таке сильне, що вона зазирає в палату й бачить у єдиному ліжку величезну тушу чоловіка — Томаса Янеза, яка нагадує їй тушу кита, викинуту хвилями на піщаний берег. Потім її опановує відчуття, яке переживають ті, хто раптово пробуджуються від сну; вона дивиться навколо себе зі страхом і розгубленістю, думаючи Що я тут роблю? Що я тут знайду сама-одна? Потім вона думає, торакотомія. Вона згадує Як тільки ви дасте дозвіл на операцію, і вже майже бачить слово операційна, яке пульсує на телеекрані кривавими літерами, й замість повернути назад вона йде далі по коридору, де має бути кімната для медсестер. Жахлива думка починає народжуватися в її мозку

(а що як він уже)

але вона відкидає її геть, відштовхує далеко від себе.

У службовому приміщенні медсестра в уніформі, на якій весело розважаються персонажі з мультиплікаційних фільмів компанії Ворнер Бразерс,[74] робить якісь позначки на кількох діаграмах, що розстелені перед нею. Інша щось говорить sotto voce[75] в маленький мікрофон, приколотий до лацкана її більш традиційного білого топа зі штучного шовку, мабуть, зчитуючи цифри з монітора. За ними на розкладному стільчику розсівся довготелесий рудий чолов’яга, сперши підборіддя на груди, прикриті білою сорочкою. На спинці стільця висить його чорний піджак того самого кольору, що і його штани. Він сидить без черевиків і без краватки, Лізі бачить її кінчик, що виглядає з кишені його піджака. Його руки вільно складені на колінах. Хоч вона й мала передчуття, що Скот не вийде з комунальної лікарні міста Баулінґ Ґрін живим, але ніщо їй не підказує, що перед нею лікар, який зробив йому операцію, продовживши йому життя на достатній час, щоб вони могли попрощатися після їхнього двадцятип’ятирічного, здебільшого доброго — прокляття, здебільшого щасливого — життя разом; вона визначає вік заснулого чоловіка максимумом у сімнадцять років, і думає, що, можливо, це син однієї з медсестер.

— Пробачте мені, — каже Лізі. Обидві сестри підстрибують на своїх стільцях. Цього разу Лізі примудрилася злякати одразу двох сестер замість однієї. Медсестра з мікрофоном записує «Ой!» на свою стрічку. Лізі пускає це повз увагу. — Мене звати Ліза Лендон, наскільки мені відомо, мій чоловік Скот…

— Місіс Лендон, атож. Ми знаємо. — Це сестра, в якої на одній цицьці зображений Кролик Баґз, а на другій — Елмер Фад, що націлює на нього пістолет, тоді як Каченя Дефі дивиться на них із долини знизу. — Доктор Янцен чекає на вас, щоб поговорити з вами. Він надавав вашому чоловікові першу допомогу в приймальному покої.

Лізі поки що нічого до пуття не розуміє, можливо, тому, що їй не було коли подивитися, що таке торакотомія в енциклопедії.

— Скот… що з ним сталося? Він зомлів? Знепритомнів.

— Доктор Янцен відповість на всі ваші запитання, я впевнена. Вам відомо, що він зробив паріетальну плевроктомію, а також торакотомію?

Плевро-що? Було б куди простіше, якби вони відповіли на її запитання простим «так». Тим часом медсестра, яка диктувала в мікрофон, простягає руку й торсає руду сонну голову, Коли він розплющує очі, Лізі бачить, що помилилася стосовно його віку, мабуть, він досить дорослий для того, щоб купити собі випивку в барі, але ж не стануть вони запевняти її, що саме він розтинав грудну клітку її чоловіка?

— Операція відбулася успішно? — запитує Лізі, не маючи жодного уявлення про те, до кого з цих трьох вона звертається. Вона відчуває, як у її голосі виразно звучить нота розпачу, ненавидить себе за це, але нічого вдіяти із собою не може.

Медсестра з мультперсонажами на грудях вагається якусь мить, і Лізі прочитує все те, чого вона боїться, в очах, які несподівано ухиляються від її погляду. Потім медсестра знову дивиться на неї й каже:

— Це доктор Янцен. Він вас чекав.

3

Після першого видимого розслаблення доктор Янцен швидко приходить до тями. Лізі думає, що цей чоловік справді належить до породи докторів — він міг би також належати до породи полісменів або пожежників. Але він ніколи не зміг би належати до породи письменників. Той, якого я знала, не міг навіть рота розтулити, перш ніж не вип’є свою другу філіжанку кави.

Вона усвідомлює, що подумала про свого чоловіка в минулому часі, і хвиля холоду робить жорстким волосся біля корінців на її потилиці і вкриває її руки сиротами. Після цього її опановує відчуття легкості, водночас чудесне й жахливе. Враження таке, ніби в будь-яку мить вона може злетіти вгору, наче повітряна куля, якій перетнули шворку. Й полетіти

(мовчи, маленька Лізі, мовчи про це)

у якесь інше місце. На Місяць, можливо. Лізі змушена глибоко вгородити нігті у свої долоні, щоб утриматися на ногах.

Тим часом Янцен щось шепоче медсестрі з мультперсонажами на цицьках. Вона слухає його й киває головою.

— Ви не забудете записати це згодом, так?

— Я зроблю це, перш ніж дзигарі на стіні видзвонять другу, — запевняє її Янцен.

— І ви певні, що слід робити саме так? — із сумнівом перепитує вона — її заперечення звучать непереконливо незалежно від того, про що вони говорять, думає Лізі, аби переконати себе в тому, що вона спроможна мислити розважливо.

— Звичайно, певен, — відповідає він, а потім обертається до Лізі й запитує, чи вона готова піти нагору у відділення Олтона. Він пояснює, що там лежить її чоловік. Лізі каже, це буде чудово. — Гаразд, — мовить Янцен із усмішкою, що здається стомленою й не дуже щирою. — Сподіваюся, у вас на ногах добрі гірські черевики. Це на п’ятому поверсі.

Коли вони рушають назад до сходів — повз ТОМАСА ЯНЕЗА та ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО, — сестра з мультгероями на грудях розмовляє по телефону. Згодом Лізі зрозуміє, що, розмовляючи пошепки, Янцен наказав сестрі зателефонувати нагору й відключити Скота від вентилятора. У такому разі він прийде до тями настільки, щоб упізнати свою дружину й почути від неї слова прощання. А може, йому пощастить сказати їй і кілька своїх слів, якщо Бог дасть йому трохи повітря, щоб він міг задіяти свої голосові зв’язки. Згодом вона зрозуміє, що відключення його від вентилятора скорочувало йому життя з кількох годин до кількох хвилин, але Янцен вирішив, що такий захід буде цілком виправданим, оскільки, на його думку, виграні години не дають Скотові Лендону найменшої надії