Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Втрьох вони плентали по вулиці того ж таки хутора, котрий звався, як і все мирославське озеро, Красавицею, і пребундючні польські шляхтичі низенько вклонялись пихатому рейтарові, що гнав кудись полонених схизматів, а Прудивус, як і належить німецькому войовникові, спересердя на них плював, як і на всяких слов’янського заводу людей, вважаючи, звісна річ, себе особою зверхньої, надлюдської породи.

Віддавало шану Прудивусові, маючи його за рейтара, і гоноровите панство українське, жовтожупанники, яких до біса там никало, хоч німчин був у них тільки наймитом, що всюди продає свій меч, де тільки добре платять, де тільки можна гарбати і плюндрувати, де тільки можна досхочу попоточити слов’янської, романської чи арабської крові.

Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на цибатого рейтара з коротконогим собачкою та двома загнаними бранцями-долинянами, Прудивус, правду мовити, почував себе не дуже й лепсько: міг же до нього забалакати будь-який німчин, і тоді сталось би непоправне, бо по-германському Тиміш (добре знаючи латину й греку) не тямив ані же. От чому, не давши товаришам ні хвильки просвітку після цілонічного блукання по болотах, провадив їх далі та далі, поспішаючи добутись на край хутора Красавиці, де стояла корчма ген-то знайомого їм Янкеля Гірша, в якій вони мали замір переодягнутися в людську одежу, попоїсти й трішки віддихати.

— Ой, не можу я далі ні кроку! — волав, вишкіряючи ще й досі заліплені смолою два передні зуби, знемагаючи від утоми й злості, Пришийкобиліхвіст, але Тиміш Прудивус, не потураючи, гнав полонника далі, а Песик Ложка вже не йшов попереду, а плутався десь там, поміж Даниловими литками, і ввесь час погрозливо гарчав, обіцяючи добре вкусити.

Вони бачили, як чорнобривий угрин чи хорват, бравий вояк з-поміж найманців Однокрила, тяг кудись огрядну червонопику молодичку, розхристану, зарюману, і люта жіночка тая борсалася в лабетах чужинця, лементувала, відбивалася й кусалась, але заповзятливий вояк на все те не зважав, нічого вже не тямлячи, крім пильної чоловічої потреби.

Іван Поливан кинувся був до того падлюки, щоб зацідити йому в мармизу, та Прудивус тихо наказав:

— Не руш собаку!

Покиван обачно спинився, а Пришийкобиліхвіст не без дошкульності сказав:

— Лишити скривджену українку ворогові на поталу?! Фу! — І зненацька, без усякого зв’язку з попереднім, спитав: — А чи ви коли-небудь помічали, панове, що деякі жінки вдень пахнуть морквою? Га? — І знову сіпнувся був до молодички, яку цупив чужинець: — Ми повинні її захистити!

— Відколи це ти став таким лицарем, Пришийкобиліхвóсте? — уїдливо спитав Прудивус, бачачи в поведінці товариша зовсім не те, чого Данилові хотілось.

— Не можу я терпіти, коли якийсь пархач…

— Отакий ти сміливий!

— Ще й який! — І Данило рвонувся був до того чужинця з молодицею, але Прудивус, добре розтямкувавши, що Данило придурюється, аби тільки підджиґнути товаришів на будь-який необачний крок у стані ворога, спитав:

— Чи тобі хочеться, може, щоб усіх нас мерщій схопили однокрилівці?

— Ти ж — німець! — нагадав, хитруючи, Данило.

— Я й забув! — ахнув Прудивус і, наздогнавши угрина, що вже втягав молодицю в порожній двір біля недавно спаленої хати, скрикнув: — Гальт! — перше слово, котре згадалось по-німецькому, і, побачивши, як сполотнів перед грізним рейтаром чужинець, вигукнув ще одне слово: — Швайн! — і дав різвому зальотникові в морду.

Покинувши огрядну молодицю, войовник сіпнувся від неї й чкурнув, аж пил закурів, а Пришийкобиліхвіст промовив:

— Ач як! — і почухав собі потилицю, бо ж зовсім не того він чекав. — А ти боявся! — зневажливо буркнув він Прудивусові та й знову попросив: — Спочиньмо!

— Ні, — відмовив Прудивус.

— Гину! — зойкнув Данило і зненацька спитав: — А чи ви помічали, що курява дорожня пахне грушами? Га? — і заговорив з докором: — Ну, чого ти ось так, Прудивусе, квапишся? Чого ти боїшся? Ти ж сам зараз бачив, що бояться тебе самого. Бачив же? Бачив!

— Цить! — зашипів на нього Покиван. — Якщо ти будеш отак іще…

— То ти взнаєш, чим пахне кулак! — завершив Тиміш.

— Конвалією пахне! — додав Покиван.

— Я далі не піду, — раптом ознаймив Пришийкобиліхвіст і сів на землю, просто в пил дороги, ставши в ту хвилину чомусь особливо схожим на пана Демида Стародупського.

8

— Встань! — звелів йому Прудивус.

Загарчавши, кинувся до нього й Песик Ложка.

Але пан Данило ліг.

— Не жартуй, мерзотнику! — просичав Покиван.

Та Пришийкобиліхвіст цієї перестороги немовби й не чув.

Тоді Покиван його вдарив.

Так собі, не дуже й дуже, але вдарив.

Кулаком у бік.

Аж Пришийкобиліхвіст зненацька загорлав:

— Рятуйте!

Тоді Покиван стусонув Данила чоботом.

А Ложка спокійнісінько попробував зубами його литку і аж сплюнув, бідолашний, від огиди.

— Убивають! — залементував Данило.

Та — дивна річ: ніхто з перехожих на те волання уваги не звертав.

Хто був поблизу, ті навіть подалися геть, щоб далі від гріха: адже ж була то річ звичайна, коли рейтар лупцює нашого, — та й хто ж зосмілився б прийти на допомогу!

Чимчикували по тій же вулиці й найманці Однокрилові, були між ними й німці, і Пришийкобиліхвіст, уздрівши їх, став гукати:

— Майне герен! Це ж — не справжній рейтар!

Але й на цей крик ніхто уваги не звернув, бо ж рейтари, які проходили мимо, по-нашому не тямили, а Прудивус так лукаво покивував до них, же тії розуміли, що втручатись у складні відносини поміж цим жартівливим рицарем і його крикливим знайомцем з-поміж тутешнього бидла — нема ніяких підстав.

— Гидь — гиддю! — кивнув на Данила Іван Покиван.

— Він… оцей рейтар… він переодягнений лицедій! — репетував Пришийкобиліхвіст, але ті, хто розумів його крики, на поміч не квапились, а хто не розумів, їм було байдужісінько, чого, власне, сердиться німець, чого розбрехався його собачка-такс, чого розривається цей лисий і товстий тубілець.

Отже, ніхто не заважав там Прудивусові, Ложці й Покиванові тягти зрадливого лицедія, куди було потрібно, і незабаром вони втрьох опинились біля корчми Янкеля Гірша, де їх чекало сяке-таке пристановище, їжа й будь-яка інша одежа, бо Прудивус мріяв мерщій перебратися: роль рейтара йому вже набридла.

Вони, всі втрьох, четвертий — Ложка, стояли між старезними тополями, насупроти корчми.

Але… корчми вже не було.

9

Зосталось лише згарище від тої корчми, де ці хлопці, мандруючи, не раз ночували, знаючи напевне, що Янкель їм — найщиріший, найвірніший друг, поки, звісна