Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Трохи пізніше з'ясувалося, що Арун справді зник. Звільнив його демон чи знищив, лишилося незрозумілим.

Ілона оплакувала свою втрату голосно і жалібно, інші дивилися на неї з погано прихованою зловтіхою.

– Все-таки треба було б сповістити нишпорок, – запропонувала я, коли пристрасті трохи стихли і ми з Мелою якимось дивом залишилися наодинці.

– Про що? – Її цікавили гори на горизонті, а не мої поради. – Що тут у нас розгулюють дві сутності? Що месник бешкетує? Що в гаївсько-лукошницькому окрузі князівна Зареська жила як рабиня?

– Так! Хіба цього мало?

– Ну… Щодо Віоли з Вовків можуть надіслати запит до Рена й отримати підтвердження. Але Корун замішаний у цьому всьому по вуха. Він покривав оборудки Маріса і навряд чи захоче уваги столичної влади. Потягне трохи час, а найближчими днями напевно втече за море. Що там далі? Демона та вбивства розшук і без зізнань пов'язує з нами. Але з доказами проблема. Хіба що прибудуть маги відповідного профілю, зловлять демона, змінять господаря і змусять повідомити, хто наказував убивати. Елементарно, правда ж? Тільки ніхто не поспішає це робити.

– Не хочуть компрометувати Академію? – здогадалась я.

– Магію. У Ренії магія вшановується як божественний промисел. Вчиняють злочини лише чорні чаклуни, а от гільдійські – ідеал. Справи як наша заминають по-тихому, без розголосу.

– Хто? Якийсь особливий комітет?

Мела вперше за весь день видавила щось, що зійшло б за посмішку:

– Деякі пункти мого контракту натякають, що на цьому маршруті я повинна виконувати і роль няньки, і роль ката.

«І чому ж не виконуєш?» – мало не крикнула я.

Але який сенс обурюватись? У маніяка демон та срібний пил. У нас – нічогісінько, крім підозр.

– Я просто хочу, щоб це кляте літо закінчилось, – озвучила спільну думку чаклунка.

Я б охоче погодилася з нею, проте дещо привернуло мою увагу. Над морем знову гралися дракони. Яскраві, блискучі, сповнені сили… Усе як завжди. Але я чомусь відчувала на собі їхні погляди.

– Якщо найближчим часом Барр не заявиться в гості, доведеться відвідати Драконяче Лігво.

Краще б Мела не нагадувала про це. Я вже майже забула, що й окрім месника турбот вистачає.

Стало прикро до сліз. Майже два місяці я жила біля Драконячих гір. Не маю сумніву, Чорний Дракон бачив мене, і не один раз. То чому ж не з'явився хоч на мить, щоби сказати: «Привіт! Як справи?».

– Здається, я помилилася, намагаючись заманити Барра за допомогою тебе. Потрібно шукати інші шляхи.

– Наприклад? Відправиш йому запрошення? – розлютилась я, розуміючи резонність зауваження.

– Вирушу на його територію. Зараз Велн у доброму настрої, але коли дія заклинання закінчиться, знову почнеться кошмар. Треба щось із цим робити.

– Вальєн? У сенсі?.. Стривай, ти хочеш, щоб Барр… – вимовити це було складно.

– Не хочу, а сподіваюся, – безпристрасно виправила Мела. – Через магію Сойла Велн майже нечутливий до дії срібного пилу. Хіба ти не бачиш, Тає? Закляття, яке допомагає йому рухатися, треба постійно оновлювати, причому воно вимагає величезні дози срібла, але не тримається вічно, як у інших людей.

– І до чого тут Чорний Дракон? – не зрозуміла я.

– Магію дракона може знищити лише магія іншого дракона. Якщо Барр покалічить Велна, є шанс, що заклинання Сойла також знищиться. Чисто для довідки: Барр не чаклує свідомо, як Сойл, тому після його вогню жодних побічних ефектів не буде.

– Окрім каліцтв.

– У Велна достатньо коштів, щоб оплатити регенерацію.

Начебто все логічно… Я дивилася на пустотливих драконів і запевняла себе, що в нашому світі такі ситуації – норма. Та й Яструб готовий на все, аби…

– Стривай! А він згоден?

Мела різко зиркнула на мене:

– У нього не дуже великий вибір.

Гадаю, це означало, що вибору у нього немає зовсім.